Під небом Аустерліца

Найбільшою помилкою було б думати, що цей роман – твір «на злобу дня», художня реконструкція реальних подій. Насправді – це спроба розповісти про людину, котру ідеалізм практично привів до краху. Єдиною перешкодою на шляху до катастрофи є професія, справа, яку любить героїня. Історія Мар’яни Морозової – це інсталяція напруженої, тривожної атмосфери останніх років в Україні. Це роман не про політиків і їхнє оточення. «Під небом Аустерліца» – роман про те, як важко обирати свободу. Тому що якщо і варто нам з вами що-небудь зберігати, то тільки наш ідеалізм – єдину монету, за яку купується свобода.
Издательство:
Харків, Фоліо
ISBN:
978-966-03-8344-9
Год издания:
2018

Під небом Аустерліца

Передмова

   Цей роман написано одночасно з моєю попередньою документальною книжкою «Крадіжка, або Біле сонце Криму». У певний момент я зрозуміла, що маю потребу у «відгулах», можливості розслабитися та не бути точною й відповідальною, як цього потребував текст документального розслідування.

   І я почала писати цю книжку з кінця. Першими читачами найперших, не повністю виписаних глав стали мій друг та колега Олег Єльцов і його дружина Наташа. Початкові чотири глави вони прочитали доволі швидко й надіслали доволі оптимістичні відгуки, що надихнуло мене на продовження роботи.

   Обох цікавили прототипи героїв. І мені було вельми складно пояснити, що я використовувала реальні події як витратний матеріал. Я не мала на меті відтворити їх за допомогою засобів художнього твору. Тому не шукайте тут реальних прототипів – їх немає, можливо, лише знайомі лекала. Звичайно, події та герої роману можуть видатися дещо впізнаваними. Ті кілька осіб, котрі прочитали роман ще до публікації, енергійно намагалися вгадати, хто є хто – і… потрапляли пальцем у небо. Немає сенсу розпізнавати в ході оповіді й знайомі прізвища. У розрізі кожного персонажа я назву вам із десяток, і всі зможуть більш-менш без проблем натягти на себе запропонований театральний костюм.

   Уся суть у тому, що в процесі роботи дійсність в автора розповзалася так, як розходиться в пальцях тканина, котру щойно вийняли зі старої скрині. Реальність тьмяніє і стає беззмістовною вже через годину після того, що трапилося, відходячи в тінь минулого та розчиняючись у ньому.

   «Під небом Аустерліца» – роман про любов, про те, яке життя ми проживаємо. Тут і зараз.

   Це роман про ту гірку атмосферу втрат, зрад, безмежної віри, надій, у якій ми тонемо та захлинаємося впродовж останніх років, але продовжуємо жити. Тому що це єдине, що ми можемо собі дозволити. Тут і зараз.

   Роман про те, що все повертається і за все потрібно платити…

   Тому не вгадуйте та не порівнюйте. Просто повірте: історія про те, як «порвали парус», у тисячу разів чесніша, аніж спроба збрехати щось пафосне щодо дійсності, нехай навіть прикрашена вражаючими деталями та швидкоплинним попелом забуття.

Глава 1 Коли-небудь згодом…

   Київська область, 2018, березень

   …Швидкісна траса була занурена в абсолютну темряву. Ніколи в житті вона не бачила такого величезного місяця. Повний диск висів над лісом, неначе декорація у провінційному театрі.

   Радіостанція «Вести», котра дивним чином збереглася на FM-хвилях, більше не фонтанувала молодими веселими голосами: «В ефірі програма “Циніки”». Замість цього красивий чоловічий баритон читав рядки, котрі вона знала напам’ять з дитинства:

   «Как тихо, спокойно и торжественно, совсем не так, как я бежал, – подумал князь Андрей, – не так, как мы бежали, кричали и дрались; совсем не так, как с озлобленными и испуганными лицами тащили друг у друга банник француз и артиллерист, – совсем не так ползут облака по этому высокому бесконечному небу…»

   Мар’яна думала про те, що люди рідко бувають щасливими саме тому, що шукають чогось іншого, чогось, «окрім» доступного, що знаходиться на відстані простягнутої руки. Багатьох чомусь не влаштовує тепле плече на світанку, горня гарячої кави на терасі, дитина, що усміхається уві сні. Усі наче декларують прив’язаність до простих радостей, але підсвідомо тягнуться до непоясненно темного й одночасно смішного, як у фільмах Тарантіно. До чогось, що неухильно затягує їх у вир подій, де немає місця не лише для щастя, а й просто для життя, де воно стискається, як шагренева шкіра, й одного чудового зимового вечора зовсім зникає. Що ж, коли ти думаєш, що все завершено, усе тільки починається. І не тобі визначати, де початок, а де кінець твоєї особистої історії.


   …Сутінки згущувалися, заповзали в машину рваними клаптями туману, вітрове скло миттєво обростало льодом, немов натякаючи, що нема чого робити на дорозі посеред ночі, пора додому.

   Мар’яна ввімкнула музику, намагаючись не дослухатися до ниючого під грудьми відчуття тривоги та печалі. І з майже радісним відчуттям полегшення побачила, як на приборній панелі загорівся значок «недостатньо пального».

   На Socar було порожньо, а заспаний бородатий хлопчик на диво довго готував їй «американо» з собою, наче не хотів, щоб вона знову виходила в цю безмежну засніжену ніч…

   – Мете… – він уважно поглянув на неї, простягаючи коричневий стаканчик із кавою. – Може, трохи віскі?

   Мар’яні подобалося з ним розмовляти. Час немов уручну розтягувався до омріяного стану спокою та сонної радості, хотілося продовжити ці хвилини комфорту, тихого гудіння кавової машини та шипіння якихось невідомих східних страв.

   Усміхнулася широко:

   – Ні, я за кермом. Скоро буду в теплі. Там і вип’ю. Він кивнув, наче колись вони були знайомі, і дав решту разом із чеком.

   Звучав Рахманінов. І цей факт додавав нереальності всьому, що відбувалося. Мати Божа, на заправці, нехай навіть елітній, Рахманінов, як у відомому кафе «Будапешт». Якось вона вечеряла з друзями в цьому легендарному кафе й була вражена рахунком, який принесли після скромної вечері.

   «Рахунок не за вечерю, а за легенду, за причетність!» – сміявся друг над її розгубленістю. Згодом уже сміялась і вона, пригадуючи шось крихітне на блюді, котре приніс офіціант, схожий на генерала у відставці.

   Мар’яна присіла в кутку, розглядаючи порожній зал із самотнім чоловічком за три кроки від неї. У чоловічка також була кава. Щось у його постаті та манері швидко відводити очі враз її насторожило. Десь вона вже бачила це обличчя, цей білястий погляд, цю навичку бути присутнім і неприсутнім одночасно. Вона почувалася, немов натягнена струна рояля, готова щомиті тріснути.

   «Б…дь, так недалеко і до параної», – подумала Мар’яна й відвернулася. Але відчуття спокою більше не було. Вона встала й пішла до машини. Бічним зором зауважила, що білястий також піднявся й потягнувся кудись у темряву. Стало легше.


   …Гаряча кава збадьорила, зібрала всередині пазл, як у її улюбленій дитячій іграшці «калейдоскоп». Мар’яна засміялася, покосилася на двері машини, де лежала пачка цигарок, забута тут два тижні тому редактором… Цікаво, як він тепер без неї?

   Ну і гаразд. Незамінних немає. Хіба не знає вона, як швидко знаходять нових коханих після їхньої втрати, нових працівників після скандалу і звільнення, нових друзів після легко пояснюваної зради? І чимало приводів жити після смерті? Отож-бо…

   Спіймала себе на тому, що думає про себе в третій особі, наче сторонній розповідає про неї перед судом присяжних: не боїться, не хоче, не чекає… Наче намацує відносини сама із собою.

   Задзвонив телефон. Номер не визначився. Мар’яна ввімкнула гучний зв’язок:

   – Слухаю!

   По той бік мовчали.

   Вона спокійно від’єдналась, уважно вдивляючись у темряву.

   Ще один дзвінок. Ага, це Анька!

   – Мар’яш, ти де, радість моя? Можна ж було трішки раніше виїхати? Ми тут втомились уже, чекаємо, без тебе не починаємо. Ми ж із Петькою інтелігентні люди! (Смішок.)

   – Анюта, я скоро буду! Ще хвилин двадцять, не хвилюйся! Дякую тобі, Анька! Я тебе люблю!

   – Ого! Прекрасна Мар’яна вечір починає з освідчень! Програма «Пусть говорят!»

   – Ти чого, сонце? – у слухавці залунав дзвінкий сміх Аньки, котра явно чомусь знітилася.

   – Нічого, все норм. Просто так. Скоро побачимося!

   Машина розвернулася на трасі й заїхала в ліс. Величезні ялини, які утримують казковий лапатий сніг. Матриця! Раптом вона пригадала, як рік тому Ігор мало не загинув у такому ж лісі, під австрійським небом, котре вони потім удвох називали «небом Аустерліца» та сміялись. Ще він любив повторювати: «Дівчинко, ти врятувала моє життя. Сподіваюся натомість зробити щасливим твоє».


   …Дальнє світло вихопило попереду кілька машин із вимкненими фарами. Машини стояли впоперек дороги.

   Мар’яна автоматично поглянула в заднє дзеркало. За нею рухалася ще одна, з увімкненими фарами. Глянула на годинник. Північ. Син спить…

   Заглушила мотор. Швидко написала СМС-ку у WhatsApp: «Ти знаєш, як учинити». І відправила трьом адресатам.

   Поряд із машинами стояли мовчазні люди. У місячному світлі постаті їхні здавалися примарними.

   Мар’яна спокійно вийняла ключ із замка запалювання, замотала шарф, натягнула глибше шапку – і зробила крок у темряву.

Глава 2 Під небом Штубайталю

   Австрія, 2016, грудень

   …Він розплющив очі, обережно спробував поворушити ногою та раптом усвідомив, що нічого не відчуває. Глибоко вдихнув і спробував іще раз. Жодного результату. Поряд валялася зламана лижа та коричнева лижна рукавиця. Ці рукавиці подарувала йому Мар’яна минулого року.

   Ігор Мариненко, один із найвпливовіших політиків України, лежав у синіх австрійських сутінках, що згущувалися, вперше за багато років абсолютно на самоті й розумів, що становище його більш ніж серйозне.

   «Боже, як довго я тут пролежав? Невже я замерзну й ніхто не прийде? – подумав він і спробував засміятися. Вдалося лиш якесь невиразне булькотіння. – Телефон! Де мій телефон?»

   Тремтячими пальцями розщепив шолом, обережно прощупав голову, що рівномірно гуділа, і зі здивуванням намацав гидку липку рідину.

   Можна було не дивитися. Він знав, що це кров. Пальці не слухалися, тремтіли в такт із його серцем.

   «Під небом Аустерліца, б…дь!» – чомусь подумав він і відчув гарячі злі сльози на щоках. Та власне ці сльози його й злякали. Він так давно не плакав, що забув навіть про саму можливість це робити.

   Екран телефона залишався темним, як австрійське небо. Зранку Мар’яна попереджала, що заряду залишилося на пару годин, але він байдуже махнув рукою: «Кому на хер потрібен цей телефон?!»

   Десь далеко зупинився підйомник. На цій горі не було нічного катання. Проте навіть якби й було, його винесло в ліс, у кущі, звідки фіг докричишся, навіть якщо захочеш.

   Ігор утомлено заплющив очі. Хотілося спати, але він знав, що спати не можна: мороз посилювався. Якщо засне, то під ранок знайдуть замерзлий труп.

   Зусиллям волі він змушував себе перебирати варіанти порятунку: «Думай, старий, думай! Думай, б…дь!»

   Цікаво, Анні скажуть, що він не на форумі, а на лижах із коханкою?

   І чи шукає його Мар’яна, спохватилася чи пішла у свій СПА, вважаючи, що вранішня сварка вичерпала сьогоднішню комунікацію?

   Він заплющив очі й за старою звичкою спробував сформувати список можливих варіантів. Список був коротким і складався із фрази: «Господи, хоч би вони знайшли мене до темряви».

   …За півгодини зовсім стемніло. Здалеку долітали звуки селища, і здавалося, щось невидиме навалюється на нього тихо, але неухильно… «Господи, то ось як це буває… Коли ти зовсім не чекаєш… Приходить вона й каже: “Пора, старенький! Пора!”».

   Мариненко застогнав і спробував зіпнутися, але йому вдалося лиш якесь нечітке клекотіння та слабке смикання. «Господи, як хочеться спати! Може, заснути хоча б хвилин на п’ять?»

   …Щоб не заснути, він почав повільно перебирати події останніх днів, наче сподівався розкласти все по поличках та відшукати рятівну наскрізну нитку.

   Як він тут опинився?

   Ще три дні тому флегматичний, гладкий і облисілий Книжник (саме так називали його у фракції), суворо попередив усіх на нічній сходці:

   – Нікому не розповзатися! Тридцятого голосуємо бюджет, можливо, все затягнеться до ранку.

   Довготелесий, зарослий густою чорною шерстю Діджей (прізвисько прилипло намертво) закричав несподіваним фальцетом:

   – А хто це вирішує? Що тридцятого? У мене квитки на Всесвітній Форум Західних Донорів Майбутнього!

   Ярослав Мамєнька, кумедний товстунець із густою щетиною, скривився:

   – Облиш, синок, а що, без тебе цей сет не зіграють?

   Усі заржали.

   Діджей зашарівся й блиснув окулярами:

   – Вас не питають! Жартувати будете в НАБУ, там давно вами цікавляться.

   – Нервує підорас, – дрібно захихотів Мамєнька на вухо Ігорю, майже уткнувшись пухкими губами в його пуловер небесно-блакитного кольору. Ігор повів плечем, легко зіскочив зі стільця й пройшовся до вікна.

   Депутати мовчали, втупившись в айфони. Писали коханкам, партнерам й у Facebook.

   За вікном падав густий важкий сніг.

   – Друзі мої, ну, може, досить цією х…нею займатися?! Хочу – не хочу… Сорока-крадійка. Цьому дам – цьому не дам, – мурчав він, не повертаючись до товаришів по зброї. – Отже, тридцятого всі в залі. Картки в Книжника. На контролі в Лідера особисто. Квитки в разі непокори та наявності особливої думки вам поміняє партія!

   І він весело заржав, переможно виблискуючи голеним черепом та бойовим розворотом спортивного торса. Йому підтакував «дрібний біс» Мамєньки.

   Гладко зачесана блондинка з голубими очима та намистом нарядної вчительки врешті піднесла очі:

   – Ігорю Володимировичу, але ж ніхто з нас іще не бачив бюджет, – Густий рум’янець залив обличчя дами.

   – Марія, дорогенька, – крикнув він, немов поранений звір, – ось поясніть, навіщо вам «бачити»?! Навіщо вам це бачити?! Ви чудово знаєте, що проголосуєте, незалежно від цієї несуттєвої обставини.

   Блондинка спалахнула, як факел, та прикрила щоки руками.

   – Але ж ми депутати й повинні мати хоча б якусь відповідальність…

   – Повинні – так майте! – загорлав Ігор і кинувся геть.

   Пролунав грюкіт дверей, що зачинилися за Мариненком, і депутати з полегшенням засовались на стільцях задами різного калібру.

   – Ну що ж, продовжимо, – меланхолійно зітхнув Книжник, тьмяно поблискуючи ранньою лисиною й осмикуючи піджак, розміри на два затісний. – Колега, який раптово нас покинув, у чомусь, безумовно, має рацію. Хто не розібрався в бюджеті, той уже не розбереться. І не треба. Як кажуть, «жила бы страна большая» – і немає інших турбот. Голосування перед Новим роком не уникнути, як і бою неухильного курантів опівночі. І ви проголосуєте, щоб не ходити потім у кабінет до Ясиненка…

   Тут він зупинився й широко повів рукою в бік блакитноокого худорлявого шатена з розкішним дівочим рум’янцем, наче той випив склянку козячого молока, закусив окрайцем хліба й щойно примчав засніженими полями на засідання фракції. Шатен дивився понад головами та усміхався тією загадковою усмішкою, котра була для всіх і ні для кого водночас. Він начебто не спростовував, що всі ці неприємні люди рано чи пізно припруться до нього в кабінет АП чогось просити і йому це вже завчасно складно, але водночас дистанціювався від них, як зірка Голлівуду: не до вас, коли Батьківщина в небезпеці.

   Але всього цього Мариненко вже не чув.

   – У «Гудром»!!! – заволав він до водія Шуріка, котрий стрепенувся від сну, подолавши трьома стрибками снігову доріжку від ґанку ВР до хвіртки в огорожі.

   Шурік ображено пожував губами й навпомацки завів авто. «За…бав, – зітхнув звично, – звільнюся!»

   У ресторані «Гудром» завжди людно незалежно від обставин – чи війна за порогом, чи любов, чи бідність… Депутати з Податкового комітету в кутку «перетирають» із бандитами, елітна косметичка шепочеться за маленьким столиком із подругою, відома журналістка з колишнім міністром дегустують вина, голова Ощадбанку з дружиною вдвох проводять щасливий вечір із телефонами – кожен зі своїм.

   Мар’яна в кутку сама – розмовляє по телефону. Здається, вона завжди розмовляє по телефону.

   Мар’яна – давнє його «надбання». Познайомилися під час Євромайдану. Переспала з ним на першому ж побаченні. Та раптом він відчув себе приниженим і використаним. І покотилося…

   Ігор іде до неї, дратівливо киваючи на привітання: «Твою мать, завтра всі будуть перешіптуватися: що ж він робив тут із цією журналісточкою? Та і яка, на хрін, журналісточка – 35 років, розлучена, є чотирнадцятилітній син, успішна кар’єра й породистий зад. Господи, навіщо вона мені потрібна? Нащо мені все це треба?..»

   Плюхнувся на стілець.

   – Привіт!

   – Привіт! Вечеряти будеш?

   – Ні. Я чекаю на тебе в машині. Що мені тут робити? Усі роздивляються, як ідіоти.

   Вона підносить очі. Дивиться з інтересом, як на комаху. Боже, вмазати б ляпаса. Але ж не можна. Ця точно не стерпить. Бракувало ще тут влаштувати…

   Ігор дивиться, як вона посилає комусь СМС. Потім байдужим тоном промовляє:

   – Я завтра лечу до Австрії. Домовилась у редакції щодо тижня перепочинку. Більше не можу…

   Так. Спокійно, спокійно. Нехай їде. Він – ні. Він – не може…

   Він не може поїхати на Новий рік – сім’я, бюджетне засідання, та й Лідер не зрозуміє…

   До столика підстрибує якесь підорченя в рожевій сорочці та ідіотському фартушку:

   – Чогось бажаєте?

   – Ще не вибрав! – важко кидає Мариненко, не відводячи погляду від Мар’яни. І раптом несподівано для себе хрипло вимовляє: «Я полечу з тобою!»

   Вона зовсім не дивується, лише усмішка злегка торкається чарівного обличчя. (Господи, звідки в громадянки із Сумської області ці вилиці, ці очі?!)

   – Чудово. А тепер мені потрібно їхати. У мене ще інтерв’ю.

   І йде, не прощаючись та не озираючись.

   «Сука», – думає Ігор.

   «Ігор», – думає сука.


   …Щільна густа темрява оточує чоловіка, який лежить у снігу. Він не здатен ані встати, ані поворушити обмерзлими руками й ногами, інколи стогне, інколи замовкає, наче впадає в безпам’ятство. І зорі схиляються дедалі нижче над його головою.

   Ігор розплющує очі. Подумки повертається в останню ніч перед відльотом. Тоді навіть не встиг повечеряти. Подзвонили з Адміністрації. Лідер викликав на зустріч. Ігор скривився: «Дивно, але тільки після дев’ятої, зазвичай пристрасть до обговорень міцніє ближче до першої ночі».

   Сів у машину до ображеного Шуріка:

   – Їдемо на Банкову.

   Шурік покірно завів двигун і вимкнув радіо. Ігор ненавидів сторонні звуки в авто. Viber спалахнув повідомленням. Мар’яна без коментарів надіслала йому свій квиток. Жест був зрозумілим: хочеш потрапити на один рейс – думай. Так, ніч, але я тобі не нянька.

   Лідер вечеряв у кабінеті наодинці. За тиждень, що не бачились, обличчя ще більше набрякло, а мішків додалось. Обійнялися.

   – Вип’єш чогось?

   – Не хочу. Втомився… Хоча, віскі.

   – Ігорю, ти знаєш, яке важливе голосування тридцятого. Люди готові?

   – Практично з усіма переговорили. Підорас цей, Плохіш, торгується, як остання шлюха на Окружній. Їм потрібен янтар, їм потрібен «Укрспирт» та ще пара комітетів. Із Самаритянином я домовився… Все буде о’кей. Володя… е-е-е… я завтра зранку на тиждень відлітаю…

   – Ти здурів? Яке «відлітаю» напередодні такого голосування?!! Б…дь, ви тут усі з ґлузду з’їхали!

   Він стояв зі склянкою навпроти – великий, грізний, із виряченими очима, надзвичайно небезпечний, готовий ударити, але Мариненкові не було страшно. Він з юності пам’ятав цю стійку Лідера, котру в часи спокійних дружніх посиденьок називав «бичачою», зовсім її не боявся й знав, що потрібно просто перечекати цей напад гніву.

   – Ігорю, ти не хочеш займатися фракцією? Тобі насрати на країну? Та що там на країну! Тобі ж на мене насрати! Але, Ігорю, я тебе покараю, і ти знаєш як. Тому що є одна річ, на яку тобі ніколи не насрати, – це гроші!!!

   Він бігав кабінетом, горлав, але Ігор уже розумів: гроза проминула, і він завтра полетить, давши вночі всі потрібні розпорядження.

   Зранку в літаку, одразу ж після злету, Мар’яна заснула. Він читав, але час від часу зі здивуванням розглядав її профіль мадонни, вперто стулені губи, веснянки, легкі зморшки біля очей. Раптом вона усміхнулася крізь сон, і серце у нього обірвалося в передчутті чогось такого, чого він і сам не міг пояснити.

   …Чоловік на снігу вже давно знепритомнів. Але це було не важке забуття, а приємний сон замерзаючого, котрому доля приготувала останнє тепло перед довгою дорогою в нікуди. І в ту мить, коли питання було майже вирішено, неподалік пролунали голоси, і промінь потужного ліхтаря освітив тіло в червоному лижному костюмі з неприродно вивернутими ногами.

   Люди схилилися над ним, і хтось наспіх, крізь вітер, промовив:

   – Jungs, es ist hier! (Хлопці, він тут!)

   – Rufen sie den Rettungs! (Викликай порятунок!) Поспішні перемовини по раціях. І темрява остаточно оповила депутата Мариненка, могутнього друга великого Лідера.


   …Опритомнів він за дві доби з гіпсом на нозі та щільною пов’язкою на голові. Крізь марево внутрішнього жару та обривки 48-годинного марення він почув раптом ясний і дзвінкий голос Мар’яни: дещо відсторонена та дуже зібрана, вона читала йому книжку в цупкій коричневій обкладинці:

   «Он раскрыл глаза, надеясь увидать, чем кончилась борьба французов с артиллеристами, и желая знать, убит или нет рыжий артиллерист, взяты или спасены пушки. Но он ничего не видал. Над ним не было ничего уже, кроме неба, – высокого неба, не ясного, но все-таки неизмеримо высокого, с тихо ползущими по нем серыми облаками. “Как тихо, спокойно и торжественно, совсем не так, как я бежал, – подумал князь Андрей, – не так, как мы бежали, кричали и дрались; совсем не так, как с озлобленными и испуганными лицами тащили друг у друга банник француз и артиллерист, – совсем не так ползут облака по этому высокому бесконечному небу. Как же я не видал прежде этого высокого неба? И как я счастлив, что узнал его наконец. Да! Все пустое, все обман, кроме этого бесконечного неба. Ничего, ничего нет, кроме его. Но и того даже нет, ничего нет, кроме тишины, успокоения. И слава Богу!..”»

Глава 3 Я куплю тобі нове життя

   Київ, 2004, грудень

   …Майдан рівномірно гудів святковим шумом. Над тисячами голів майоріло помаранчеве марево. Мар’яна пробиралася крізь цей потік, а серце її дзвінко билося. Два тижні тому вона приїхала з рідного Конотопа в Київ, на Майдан, і життя її понеслося невідомо куди. Крихітна кімнатка подруги в гуртожитку, Помаранчева революція, місто, яке гуде, немов вулик… Здавалося, щосекунди хтось нашіптував на вухо: «Я куплю тобі нове життя…»

   Вона виросла в неблагополучному світі, котрий був дотичним до іншого, злегка відмитого, але не менш жорстокого та нещасливого. Світ цей, із затхлими під’їздами, негарними жінками і важкими невеселими святами, вона ненавиділа з дитинства, мріяла коли-небудь вирватися звідси в інший простір, наповнений світлом, змістом і чоловіками. Ці інші чоловіки дивляться на тебе зацікавлено, а погляди їхні обіцяють захист і щастя. Усі ці наївні та безсистемні картинки вона назбирала бозна-де: із сотень прочитаних книжок (а читання завжди було її пристрастю), улюблених фільмів, із єдиної зустрічі в 9-му класі – вечора, якого вона не забуде ніколи.

   Тоді до них у місто приїхав на гастролі популярний гурт. Вона випросила в мами 150 гривень на квиток, а одразу після завершення виступу вирушила до них у готель – єдиний пристойний у місті. Такого тут ніколи не бувало, тому що тут, як у «Безіменній зірці», не зупинялися довше, ніж на дві хвилини, навіть потяги.

   Кумир побачив її в холі готелю та одразу все зрозумів. Запросив у бар випити-побазікати. Вона знала, навіщо ці хлопці запрошують у бар красивих дівчат. Але того вечора їй пощастило. Можливо, він її пожалів, а може, збагнув, що Мар’яна неповнолітня… Загалом вона отримала як подарунок майже дві години дуже цікавої розмови про майбутнє та про те, що «провінція добра тим, що звідси рано чи пізно потрібно ує…ть». На прощання він поцілував її у щоку, залишив номер телефону, підписав диск і пішов спати. Двері можливостей здавалися привідчиненими, але вона знала, що ніколи не подзвонить йому, в цей його комфортний світ з ароматом нішевих парфумів.

   Головне для неї він зробив – підтвердив, що втеча можлива.

   Починаючи з того дня, все, що вона робила, – вчилася, читала книжки, ходила в спортзал, відмовляла в романах одноліткам, – усе було спрямовано на втечу. Як у класика:

Давно, усталый раб, замыслил я побег
В обитель дальнюю трудов и чистых нег…
На свете счастья нет, но есть покой и воля.

   Їй було нудно з однокурсниками, сусідами з під’їзду та навіть із близькими подругами, котрі десь глибоко в душі здавалися чимось тимчасовим, немов репетицією перед справжнім життям і справжніми дружбами. Очевидно, що всі прочитані книжки «кричали» їй про зворотне: мовляв, пекло та рай ти носиш у собі, і все це ти привезеш із собою, хоч би куди поїхала. Але Мар’яна відкидала цю літературну логіку, покладаючи надії на життя як на найбрутальніше, а відтак – найдієвіше лікування.

   Нічого дивного, що одразу після завершення навчання на місцевому філфаці вона втікала зі свого екзистенційного мороку, як кажуть, прожогом та світ за очі. Без грошей, без надій і без жалю. Від’їзд не був мрією, просто їй хотілося припинити цей безкінечний жах.

   Їй неймовірно пощастило: роботу вона знайшла вже за тиждень, про що гордо повідомила телефоном матір, котра на прощання кричала, що Мар’яна здохне під парканом, потім плакала, курила з подружкою на кухні і, схлипуючи, жалілася, що тепер вона точно зовсім сама.

   Подружка втішала:

   – Але твій тепер може приходити будь-коли, а не тільки тоді, коли вона в школі чи в інституті.

   – Свєт, та яка на хрін різниця. Петро одружений, і нашому щастю заважала зовсім не Мар’яна…

   Звичайно, матір ридала. Але Мар’яна підозрювала, що ридає вона не через її від’їзд, а, ймовірніше, через підсвідоме – шкодує, що не зробила цього свого часу, залишилася тут, серед цих смердючих дворів зі зламаними шведськими стінками, розбитими рамами у вікнах під’їздів, смородом котячої сечі та незмінно перефарбованими підростаючими доньками. Ось ця рання зрілість молодих дівчат, їхні вугри, «smoky»-макіяж та неминуча вагітність від чергового Петьки чи Кольки здавалися Мар’яні найжахливішими прикметами маленьких міст-супутників, із яких вирватися значно важче, ніж перелетіти з Лондона в Сингапур.

   Загалом із мамою все було так собі: її швидкоплинні чоловіки, дурнувата йога та міні діставали Мар’яну значно більше, ніж увесь Конотоп разом. Утім, звісно, вона її любила, як можна любити людину, котра входить у твій обмін речовин, але залишатися поруч із якою рівнозначно смерті.

   Звикати до Києва не довелося. Майже одразу виникло дивне відчуття, що вона повернулася на батьківщину, що знала ці провулки, пагорби, маленькі кафе все життя… Диплома Сумського педуніверситету соромилась, проте про його ніхто й не запитував.

   Робота сподобалась із першої секунди: невеликий, але відомий сайт у партійному офісі, молодий веселий редактор Коля Мурік та люди, яких бачила в телевізорі. Мар’яна не бентежилась: люди – вони і є люди. Її проникливе каштанове око миттєво зчитувало їхній страх, надії та сподівання. Маніпулювати було легко, цікаво та забавно. Мурік сміявся: «Слухай, так можуть тільки жінки, практично не підіймаючи повік!» Мар’яні лестило, що колектив прийняв її мало не одразу. Так вона й запам’ятає ту зиму: щастя, яке перемішувалося з майже постійним відчуттям голоду: грошей критично бракувало, але це було найменшим злом.


   …У кафе на Хрещатику багатолюдно, пахне потом, старими шкарпетками й снігом. Мар’яна в кутку майже годину записує свої враження від безкінечного людського потоку. Час для неї став певною мірою штучним конструктом, крізь який летить життя (о так, у неї було саме це відчуття мерехтіння сфер довкола), але летить не до якоїсь кінцевої точки, а просто перебуває в процесі. І якщо вона не зменшить швидкості, світ розкриється, і там буде дещо – те, що примарно вимальовувала її уява в 15—16 років.

   У кафе така «движуха», що вона не бачить навіть, але відчуває присутність чоловіка – за специфічним запахом. Чоловіка, котрий давно не мився та не відпочивав: цигарки, важкий пар від зимової куртки, голена голова, білозуба усмішка. Невисокий, на думку Мар’яни, такий собі «веселий гномик».

   – Привіт!

   – Привіт! – Мар’яна відповідає нехотячи, з розчаруванням міркуючи, що в умовах такої тисняви вибір украй обмежений: або розмовляти, або «звалювати» на вулицю – у зиму, хурделицю, бравурну музику.

   – Моє ім’я Зохар, я журналіст із «Гіркої правди», майже тиждень у наметі…

   – (Зітхаючи.) А я Мар’яна, також журналіст – із «Контролера».

   Зохар весело оглядає красуню, махає комусь рукою, цокає зубом:

   – Ну, ти з новеньких? (Пауза.) Та не тушуйся! Я ж також недавно шмотками торгував на Шулявці… Усі колись починали!

   «От ідіот», – Мар’яна починає мовчки збирати блокноти в рюкзак, але, на щастя, бритоголовий зривається в чиїсь обійми, викрикуючи на ходу радісне привітання, і Мар’яна полегшено забивається у свій куток.

   Скоро мітинг, треба буде знову йти під сцену. Вона прилаштовується за спинами лідерів та зацікавлено слухає їхні приватні розмови щодо подій на Майдані. Це до дідька цікаво, але холодно. Тут вони всі: Гонщик і Грузин, Адміністратор і Порошенко. Ну і, звичайно, Юля – в обнімку з Ющенком.

   Помаранчеві шарфи, палаючі очі… Трохи алкоголю ніколи не завадить революціонерам. Вона раптом пригадала: «Якою гидкою не була б передреволюційна бюрократія, значно бридкішою є бюрократія післяреволюційна. Просто до пори вона прихована за артистичним авангардом революції, у котру із задоволенням граємо ми всі. Потім, коли перформанси й масовку зіллють разом із калюжами крові, все стане ясно, але буде вже пізно». Пелєвін… Геній каламбурів, майстер механізації продукування текстів.

   Мар’яна слухає й дивиться на всю силу. Цікаві звірята зібралися в одному місці. Ось мордатий лідер молодіжної організації «Пора» Маськін. Дуже схожий на Шуру Балаганова, який із хвилювання трясе щоками перед розпилюванням золотих гир. Очевидний аферист, без жодних маскувань. Ось він перетинає шлях крізь натовп стурбованим кроком, обабіч – юні холуї. Мар’яна дивується: невже лише вона бачить, що заради грошей він і маму рідну придушить, нашіптуючи: «Потерпи, раптом минеться»?

   А ось і Саша Зінченко зі спокійним, майже приреченим обличчям. І Мар’яна розуміє: його рішення повернутися в політику – фатальний крок.

   Хтось позаду різко торкається її плеча, і вона – та, котра ненавидить будь-яку тактильність, – сіпається, ще не обернувшись. Їй в обличчя сміється блондинка в пуховику, з яскраво-червоним пухлим ротом.

   – Мар’ян, це ж я! Свєтка з 10-б!

   Мар’яна не пригадує ніяких Свєток. Про всяк випадок відсовується сантиметрів на п’ятдесят. Їй у цілому не дуже зрозумілий цей багатоденний ажіотаж на Майдані.

   «Свєтка з 10-б» не надто твереза, вона тягне Мар’яну на якусь зустріч неподалік, де «всі з нашої школи». Ніяких усіх, тим паче «із нашої школи», Мар’яна не бажає бачити в принципі.

   – Ти йди, Свєта, – твердим голосом каже вона, – а я буду хвилин за двадцять, у мене тут коротка зустріч.

   Свєта хихикає, світить золотим зубом (Боже, коли вона встигла в 22 роки?!) і з криком «Я не прощаюсь» несеться в натовп.

   На сцені з’являється Порошенко. Він бере мікрофон, робить ефектну паузу, і Майдан має нагоду спостерігати, як на його красиві пружні кучері лягає сніг. Усе це має досить кінематографічний вигляд, й оратор, не соромлячись, качає революційну романтику: «Ось бачите, я такий же, як і ви – простий український хлопець».

   Мар’яна розсіяно слухає його промову. Декілька місяців потому, коли все буде завершено і на скандальній прес-конференції його назвуть корупціонером і баригою, вона зовсім не здивується: щось не те було з цією романтикою, вона це одразу відчула. Й усі відчули. Але згодом швидко забули.

   Та, безумовно, чудовою була Юля – у білому пальті, зі світлими розпущеними кучерями, котра, наче в молитві, склала долоні та піднесла до неба. Не те щоб Мар’яна була цим сильно вражена, але в артистичності й естетичності Тимошенко було складно відмовити. Як і високому красивому Британову, котрий примчав із Москви взяти участь в «екшені». Загалом Британов любив «движуху», його спортивне тіло було створене для подвигів якщо не Геракла, то когось іншого з античної міфології. У нього також були кучері, хоча одяг і манери видавали інший соціальний статус.

   Наступного дня у ВР Мар’яна проштовхнулася поближче до нього та, записуючи коротке інтерв’ю, насолодилася запахом дорогого коньяку й одеколону. Харизматичного Британова зустріне вона ще раз – улітку 2014-го у Києві на Форумі, куди він приїде зі щойно звільненим Ходорковським, Альфредом Кохом, Бєлковським і письменницею Уліцькою.

   І доки Бєлковський буде «втирати» комусь збоку про «всезагальну фрустрацію в баблос», вона знову підійде до Британова. Назавжди запам’ятає це 10-хвилинне інтерв’ю-флірт, під час якого вони обоє роздумували, чи варто продовжити ввечері, і це було очевидно, але все ж розійшлися, так нічого і не зробивши в тому напрямку через найбанальнішу та одвічну причину – не дуже й хотілося.

   А вже 27 лютого 2015 року його вб’є якийсь чеченський колгоспник, так і не зрозумівши, для чого це робить. Мар’яна назавжди запам’ятає підсмоктуюче відчуття печалі, котре виникло при вигляді цього великого розпластаного тіла з некрасиво задертою сорочкою, і вперше в житті усвідомить, якою безглуздою, страшною й невідворотною є смерть.

   Саме в цей момент вона вперше пригадає уривок зі шкільної програми про «небо Аустерліца», під яким лежав, помираючи, князь Андрій Болконський. І прикінчить пачку цигарок, усоте перечитуючи: «Как же я не видал прежде этого высокого неба? И как я счастлив, что узнал его наконец. Да! Все пустое, все обман, кроме этого бесконечного неба. Ничего, ничего нет, кроме его».

   Їй здаватиметься, що Британов останньої миті свого життя, ймовірно, також дивився в холодне московське небо й думав: нічого, нічого немає, окрім нього. Ані Москви, ані маршу «Весна», ані 23-річної моделі, можливо, лише мама – і то десь дуже далеко. А небо – ось воно, можна дістати рукою.


   …Цієї ночі їй не хотілося до подруги в гуртожиток. Тому вона й не відмовила симпатичному молодому хлопцю в помаранчевій шапочці з помпоном у спільній вечері в ресторані за рогом. Хлопця звали Роман, він жив у будинку над цим рестораном, був із хорошої сім’ї. Він і став її чоловіком. Дід – завкафедри, у домі бібліотека, пироги з капустою у вихідні, все таке. Чому б ні? Дівчата мають виходити заміж за молодих, красивих, успішних підприємців. А любов… Якщо доля – колись наздожене. А не наздожене – значить, не сильно чекали.

   Коли через три роки вони розлучались, і він волав їй одвічні чоловічі прокляття про скотину і суку, вона навіть не здивувалася. Задовго до цього вона знала свою провину: чоловік і жінка не можуть існувати в торрічеллієвій пустоті. Так, її ніколи не було вдома, і вона лише раз – 2 травня 2015 року – приготувала капустяний пиріг. Проте їй залишилася та сама квартира над рестораном і Тимофій – щастя всього її життя. І прізвище Ромка – Морозов. Мар’яна Морозова. Звучало непогано. Особливо, якби вона співала шансон.

   Він хотів разом із нею стати причетним до якогось французького кіно, а вона просто хотіла жити. Потрібно було подобатися його друзям, ходити в його ресторани, слухати безкінечні розмови про бізнес.

   І про «справжні чоловічі страхи, до білих кісточок».

   Але їй було наплювати. На всіх цих симпатичних хлопчиків та їхніх худорлявих дівиць, на їхні навушники, рюкзаки, ввічливість, косяки – на все, що Роман називав крутим життям.

   І вона зрозуміла, що вони не домовляться. Знайомство треба було обмежити тією самою ніччю, коли вона не повернулась у гуртожиток.

   Але – жодних образ. Роман був чудовим хлопцем. І після розлучення дивував її стабільними грошовими траншами та зразковим виконанням ролі «тата вихідного дня».

   Інколи їй хотілося, щоб він нахамив, але він був досконалим у своєму хіпстерському прикиді (бушлат від Массімо Дутті, кашеміровий светр, яскраво-червоні кросівки) успішного чоловіка – представника середнього класу, котрий спокійно сідає в бездоганно помиту «Хонду Аккорд». Тіма його обожнював, і їй подобалося дивитися з вікна, як вони йдуть по рівному рипучому снігу – обидва неспішні, спокійні, ґрунтовні. Мар’яна проводжала їх поглядом і наливала собі келих червоного сухого.

   Після 2007-го вона більше не курила. Вона не хотіла бути людиною, яка курить. Часом опісля особливо тяжкого дня встромляла в зуби цигарку. Тактильного відчуття було достатньо. Врешті-решт усе в цьому світі – лише уявлення про нього.

   …За дев’ять років, коли вона лежатиме у ліжку з Ігорем Мариненком в їхній перший вечір, вона запитає себе: хіба не до цього вона йшла впродовж усіх цих років, замінюючи цукор стевією? Хіба не готова була вона віддати все за одну ніч заради щастя з чоловіком, котрого вважала негідником задовго до знайомства з ним? Але щастя – це не історія про відмінників, які разом збирають макулатуру.

   Щастя – це історія про тих, хто готовий здохнути разом.

   Або здійснити злочин. І в цьому – його суть.

Глава 4 Ворота раю

   Відень, 2014, квітень

   …Цього ранку зовсім не хотілося прокидатися. Він лежав із заплющеними очима у величезному світлому номері готелю «Хілтон», усім тілом відчуваючи пружні накрохмалені простирадла, слухаючи звуки птахів за вікном, і не міг усвідомити себе, Валерія Василевича, єдиним цілим: йому здавалося, що руки й голову відокремив від тіла та розібрав якийсь злодій, із яким йому, Василевичу, ніколи не домовитися.

   Сьогодні він мав пережити зустріч, яка могла змінити його життя не на жарт. Прилітає делегація з України. Рік тому вони вже зустрічалися в майже такому самому складі. Лише тоді не був задіяний у грі Горенко. Привід для зустрічі не обговорювався завчасно, але був очевидним: Янукович порушив концесію та почав відбирати шматки у великого бізнесу. Кудись із ногами вліз Юра Іванющенко, кудись – вічно «обнюханий» Саша, десь «прогулювався» чужими полями щасливий власник квартири в Ніцці похмурий Арбузов.

   Врешті Василевич, Ренат і Сергій Большой вирішили, що пора їм шукати заміну оху…нному володарю. Саме під час цієї зустрічі було вирішено створити альтернативний продукт – Всеволода.

   Та й він, Василевич, не заперечував.

   Він і уявити не міг, що менш ніж за рік його затримають на віденській вулиці, неподалік штаб-квартири його фірми, і працівник Бюро у боротьбі з організованою злочинністю на ім’я Фрідріх Ніцше у відповідь на протистояння спокійно, з «оттяжкой» дасть йому ляпаса, немов герой Гая Річі з фільму «Рок-н-рольщик». Василевич дуже любив Гая Річі саме тому, що легко бачив себе на місці його героя. Тому сцену пережив важко й час від часу уявляв собі можливу майбутню зустріч із цим Фрідріхом Ніцше, тезкою улюбленого філософа.

   А ось спікер Федерального управління місцевої поліції був винятково ввічливим. «На підставі даних багаторічного розслідування американського ФБР та ордера на арешт, виданого окружним судом США, Національна прокуратура Відня видала розпорядження щодо арешту підприємця на території Австрії», – роз’яснить він із милою посмішкою, нахилившись до численних мікрофонів і фотокамер. Люб’язність – частина його роботи, як і вишуканий стиль та пристрасть до хороших костюмів. Уся Австрія знає його звичку заправляти краватку в сорочку та носити кардиган замість звичайної камізельки.

   Грьобані європейські хіпстери, ідеальні хлоп’ята зі щирою усмішкою курців опіуму!

   Звісно, комусь видасться повним безумством, що він, обставлений з усіх сторін американськими та австрійськими нишпорками, намагається робити українську політику. Але, по суті, що тут дивного? Зрештою кожен обирає для себе сам: один стурбований тим, що треба було б ванну кахлями викласти, інший в’язницю хоче брати штурмом, третій намагається повіситися через повію. Але він, Василевич, любить контролювати та примножувати – не за спадковістю, як ці хлоп’ята в піжамах замість футболок, а згідно з правом свободи волі та особистих якостей. Із сусідньої кімнати вийшла Лана. Лануся… Він пригадав, як минулого року вони святкували її 41-ліття. Сорок років не святкують – погана прикмета. Довелося зачекати рочок. І вона отримала свої 5000 рожевих і фіолетових квітів та давноочікуваний подарунок – вертоліт «Аугуста» за шість мільйонів доларів. Вона на це заслуговує.

   Красива жінка, з якою є про що поговорити. І, звичайно, діти. За Валерія та крихітку Єву – окрема подяка.

   Вважає себе дизайнером, ну і заради Бога! Для розумної жінки сфера діяльності – як шуба на голе тіло – шуба може бути різною, тіло має бути ідеальним. Лана розумна, а певна емоційна прохолода зовсім не псує її, а додає особливого шарму, який притаманний людям, що тримають дистанцію. Він пригадав, як на якомусь благодійному сніданку знайомив її з тодішньою дружиною Абрамовича – Дашею Жуковою. Жінки ніколи до цього не бачилися, але зблизилися за півгодини, миттєво відчувши причетність до тієї рідкісної породи, яка не дозволяє розслабитися ні на секунду – ані в джунглях, ані на світському прийомі. Хоча можна стверджувати, що вони й не напружуються. Вони просто не підходять на смертельно близьку відстань – ні до чоловіків, ні до дітей, ні до друзів.

   Тепер Роман і Даша розбіглися. Нічого дивного: молода амбіційна кобилка та старіючий мачо, який однаково стрімко втрачає кубики пресу та переконаність у власній неперевершеності. Вона ще не знає, що років за 10 зрівняється з ним у цьому беззмістовному страху побачити своє відображення в дзеркалі, дедалі частіше ловитиме себе на бажанні випити вже під час сніданку, а головне – у розумінні того, що бісове життя вилітає кудись у трубу зі скаженою швидкістю. І за жодні гроші цього не зупинити.

   Тому немає сенсу в нових жінках і чоловіках, у нових розлученнях, скандалах, у нових дітях і безкінечних зобов’язаннях.

   …Лана делікатно постояла й вийшла з номера, тихо причинивши двері. Війна війною, а «сніданок» за розкладом. Він не став подавати ознак життя: сьогодні не до того, він економить сили.

   До того ж боліла спина. Правду кажучи, ці болі він вважав майже сакральними. Найгірший зі станів – відчуття відповідальності – породжував ці болі. І зняти їх міг лише масажист, котрий приходив щоранку, щоб поставити на ноги свого багаторічного відомого клієнта.

   …За півгодини він лежав на масажному столі та слухав виснажливий голос свого особистого секретаря Жені Маленького.

   Маленький – не прізвище. І навіть не прізвисько. Маленький – це фактура, зріст і доля, як казав їхній спільний тренер Вова Громило. А Вова Громило знався на психофізиці. Міг упоратися з будь-яким натовпом, оскільки трьох вкладав спокійно, «а більше ніж по троє вони не підходять».

   – Вони прибудуть о 12:00, мій фюрер. Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що сьогодні день народження Леніна.

   – Євгеній, влаштуй там усе. Напої, квіти, офіціанти й таке інше. Мені сьогодні снилися жахливі сни…

   – Ха! Сьогодні 22 квітня… Чи відомо вам, бос, що я носив зірочку із зображенням Леніна в молодших класах? Чудовий був час! Наші батьки знали, що все скоро закінчиться.

   – Тобі простіше. Мій батько викладав за 80 рублів на місяць ідіотам в автошколі, як не здохнути на дорозі, а мати на сімейних святах його соромилася.

   – Вона не тому соромилася, що була дружиною тренера з водіння. Просто вона його не любила! Жінки, вони ж такі тварі: якщо люблять, то готові на будь-які приниження. А якщо ні, то тримайся. «Адже для жінки минулого немає: розлюбила – і став їй чужим».

   Женя Маленький говорив швидко, нехотячи, погойдуючись на носках, зовсім не соромлячись свого могутнього патрона. Василевич по-різному реагував на це «амікошонство». Часом його це втішало, часом неймовірно дратувало. Ось і зараз він застогнав під умілими руками масажиста й швидко запитав:

   – Вони прилетіли літаком Горенка? А-а-а, боляче! Сашо, ти, б…дь, мене перший день знаєш?! Це не масаж, це іспанський чобіток, є…ана!

   – Валерію Олеговичу, переговори проходитимуть у вашому зимовому номері. Роздруківка телефонних розмов кожного за останні три дні – у вас на туалетному столику. Моя думка проста, як штани сталевара: я нікому з них не довірив би навіть ключів від собачої будки.

   – Женя, інших писак у мене для тебе нема. Баби на вечір готові?

   – Баби не знадобляться. Вони приїхали за долею. На х… їм баби?

   – Дякую, друже. Запис із трьох камер, два стенографісти, один фотограф. Муха щоб не проскочила! Мене з’єднувати лише в разі крайньої потреби.


   …О 12:00 вони вже обіймалися на восьмому поверсі готелю «Хілтон» – Василевич займав поверх повністю. Він уважно стежив за гостями: всіх їх добре знав, когось краще, когось гірше.

   Сергій Большой (не тому, що високий, просто доріс), Всеволод, Горенко (набрякле лице, щільно стулені вуста), щуплесенький брюнет (здається, помічник Горенка), Мариненко у своєму кашемірі кольору чайної троянди, з виголеним черепом, і Очкарик.

   Сергій – найрозумніший, і він друг.

   Очкарик – небезпечний, слова правдивого не сказав. Кивнув своїм приглянути – у туалеті, у коридорі, під час перемовин.

   Василевич потай вважав себе фізіономістом. «Це ми вже проходили», – подумав він, розглядаючи тих, що прибули. Серйозні та виразні обличчя давніх знайомих були дещо з перебором – так, наче група чоловіків у віці, зібравшись у парку на лавці, збирається розводитися про Римську республіку та чергову стародавню війну.

   Василевич хмикнув про себе: майже з кожним серед цих людей його пов’язувала багаторічна історія бізнес-відносин, проте хоч би скільки роздивлявся «патриціїв» (тут він не стримався та хмикнув уголос), до жодних особливих прозрінь це не приведе. Він швидко сканував кожного, напружував професійну чуйку, перевіряв на дивацтва, але не відшукав жодного. Лише зітхнув: «Боже, з ким доводиться мати справу, нема на чому оку відпочити».

   Його давній конкурент Ігор Замойський терпіти не міг таких людей у своєму оточенні. Замойському подавай хардкор, складні партії – суміш преферансу, шахів, мордобою та гри «в міста». А Василевич, зі свого боку, за всієї нелюбові до нудних і простодушних людей морщився від розповідей про феєрверки на яхті Замойського, погано розумів ці публічні ескапади на тему «кока-коли вип’єш?» і слабкості стосовно журналістів – наскільки продажних, настільки ж тупих.

   Василевич любив оповідь про те, як певна журналістка у відповідь на глумливі СМС Замойського «телеграфувала» сивочолому сатиру: «Пішов на х…, тварина!» І за 30 хвилин обопільного мовчання невинно додала: «Ой, вибачте, це я не вам!» Феєрично. Жаль, не вона вигадала.

   Першим почав Горенко:

   – Ми – тут, у тяжких північних умовах, без горілки й без бабів…

   Василевич мовчки, без посмішки, не кліпнувши, слухав вступну промову. («Сука, що ж йому ніхто пристойного костюма не купить? Багатий же чоловік! Бродить, б…дь, по світу, як житомирський бомж у сорочці та сандалях»).

   Горенко монотонно продовжував, морщачись чи то від перепою, чи то від недопитого:

   – Сьогодні хтось повинен узяти на себе відповідальність за країну. Так сталося, що, окрім мене, нíкому. Казна порожня, на Сході – конфлікт, за життя наше ніхто «ламаного гроша» не дасть…

   Василевич несподівано закипів:

   – Володя, на х… ти це париш, ми ж не на з’їзді! (Всеволод зі здивуванням трирічного хлопчика озирнувся на Очкарика.) Вова, давай до справи! Ми всі тут знаємо, для чого зібралися! (Брюнет випив води та продовжив щось малювати в блокноті.) Якщо тобі складно, почну я. (Сергій Большой замріяно посміхнувся та погладив себе по манжеті бездоганної білої сорочки.) Отже, ми всі не хочемо Юлю. Її прихід до влади означає великі проблеми для нас.

   Василевич зробив паузу. Усі присутні відреагували напрочуд одностайно. Вони мовчки дивилися на Валерія Олеговича, майже не рухаючись, не кліпаючи. Команда олігарха знала звичку шефа зависати в прострації: секретарі були безпристрасні, юрист-американець бездоганно ввічливий. Сергій Большой перечікував момент, як можна перечекати дощ у затишному пабі, розслаблено відкинувшись на спинку крісла.

   Інша річ – «варязькі гості». На лиці Всеволода застигла дивна посмішка, наче його раптово вимкнули з мережі. Горенко мовчки дивився попереду себе, граючи щелепами. Брюнет малював, не підводячи очей. Очкарик всотував поглядом те, що відбувалося. Мариненко із зацікавленням розглядав Василевича, як підліток вожака на першій блатній сходці.

   Ігор пригадав характеристику Василевича, яку видав якось Мамєнька: «Пам’ятаєш, як Пелєвін дуже точно зазначив, що олігархи – всього лише люди, і вони, врешті-решт, також сильно відстають від життя та не мають жодного поняття про те, які вони сьогодні, – просто тому, що їм немає коли ковтати гламурний медіа-відстій. Ця жижа гламуру та начебто пов’язані з ним таємні знання насправді існують лише для бідних. Але Валера – не такий! Валера – мачо й хоче подобатися всім: президентам, жінкам, журналістам і навіть трохи своєму секретарю!»

   Ігор читав небагато, слабо пригадував кілька романів Пелєвіна, котрі прочитав під примусом Мар’яни, але характеристику Мамєньки запам’ятав і тепер із цікавістю спостерігав за олігархом.

   Врешті Василевич усміхнувся. Стало зрозуміло, чому він подобається жінкам. Усмішка рішуче привідкривала інші сутності, котрі ховалися за його неголеною фізією. Здавалося, що в цій фізіономії живе вічність: єгипетські пустелі, ізраїльські узбережжя, полтавський степ, сніги Кіліманджаро… Вицвілі вії, світло-блакитні водянисті очі, від погляду яких багатьом ставало ніяково.

   – Буду краток, рєбята. Дискусія та суперечки не мають змісту. Якщо ви хочете знати, під що я дам гроші, то тут жодного секрету немає: ви йдете єдиним блоком і 30 % списку – наші.

   Сергій Большой перестав усміхатися, але не припинив погладжувати манжету. Женя Маленький засміявся. Очкарик критично глянув на нього, і стало ясно, що ідея йому не до душі. Можливо, він хотів закричати «Грабують!», але вчасно зрозумів усю безперспективність цієї репліки.

   – 30% – це чистої води грабіж, – подав нарешті голос Горенко. – Ми взяли на себе відповідальність та ризики ситуації, ми втратили Крим та стікаємо кров’ю на Сході. Так, нам потрібен ваш ресурс, але третину списку нам не вибачать ні друзі, ні вороги.


   …Женя Малий кивнув стенографістам і мовчки прикрив за собою двері. У коридорі критично близько до дверей стояв офіціант. Обличчя його було напруженим, пальці зосереджено стискали тацю з брудним посудом. Женя Малий мовчки дивився йому в очі, погойдуючись на носках. Лице хлопця блідло та вкривалося потом.

   – Хто такий? – промурчав Женя, миттєво підібравшись.

   – Денис… – щонайчистішою російською відповів білявий хлопчина в білій сорочці та метелику, роблячи крок назад. Малий натиснув «кнопку тривоги» у кишені та професійно скрутив падлюку.

   Охорона вже була поруч.

   – Обшукати й вибити, що ця скотина робила під дверима, – промовив байдуже й пішов коридором прямо. «От, б…дь, життя йде, а я тут хрін знає чим займаюся. І Маша спить з цим студентом, до ворожки не ходи».


   …Протягом 28 годин Женя Малий не міг покинути «Хілтон». Навіть під час тригодинної перерви на обід такої нагоди не випало. У Василевича знову був масаж, робота з енергетиком і консультації з юристом.

   – Женя, а що це за х…й з гори в окулярах? Не знаєш випадково?

   – Технолог Всеволода. Ми з ним працювали. Я працював, ти просто забув. Дай йому зрозуміти, що він у темі і в долі, – і він кожного переконає, що земля має форму чемодана. Ми повинні прямо зараз довести американцям, що в нас спільні симпатії та загальні інтереси. Всеволод – мер, Горенко – президент, що ще потрібно, щоб спокійно зустріти старість?

   – Женя, а сходи-но до цього х…я з гори, пообідай із ним. Поясни, що ми – люди вдячні.

   – Валерію Олеговичу, поки моя молодість бездарно минає в підкупах та інтригах, Машка спить зі студентом.

   Смішок, крихітний ковток віскі, витягнуті ноги…

   – Машка? – перепитав сонно. – Машка… Облиш, іншу знайдемо!


   …За 15 хвилин у номер Очкарика постукали. Женя Малий просяяв у відчинені двері найяскравішою з усмішок. Очкарик скривився й хотів зачинити двері. Але разом із усмішкою Женя миттєвим рухом протиснув ногу в отвір і промурчав:

   – Ну, перестань, наші хризантеми в саду зовсім не відцвіли. Є розмова…

   – Пішов на х…, ти мені ще за 2005-й винен!

   – Душа моя, я ж і не відмовляюся. Поговоримо? По сто?

   Очкарик із відразою пропустив прекрасного негідника в номер. І потекла неспішна бесіда при вимкнених телефонах («батарейки на стіл, скотина!»), приглушена звуками телевізора.

   Рівно за півтори години Женя Маленький мчав величезним коридором «Хілтон», фальшиво наспівуючи:

«Отцвели-и уж давно-о хризантемы в саду,
А любовь все живет в моем сердце больном

   («Я достатньо плачу своєму секретарю, щоб ніколи не чути його співу», – скаже Валерій Олегович у 2017-му в суді, пригадуючи той день.)

   Ще за п’ять хвилин Женя Маленький стукав в інші двері, які йому відчинив бритоголовий Мариненко.

   Ігор був загорнутий у величезний махровий рушник, дещо напружений.

   – За п’ять хвилин спущуся вниз.

   Секретар Василевича посунув його й увійшов у номер, безцеремонно плюхнувся в крісло.

   – Ігор, ставки зроблено. Очкарик прийняв план А, і тепер він не Всеволодів, а наш. Ми інвестуємо в кампанію Горенка, Очкарик переконує Всеволода, договір має бути підписано не пізніше ніж завтра.

   Жодна жива душа не знає про цю зустріч. А хто знає – перестане бути живою душею… Жартую!

   Женя Маленький п’яно заржав і налив собі ще.

   У цей момент двері ванної відчинилися й до кімнати ввійшла цілком гола Мар’яна.

   – А, чорт! – підскочив секретар, із запитанням дивлячись на Мариненка. – На фіга тобі сьогодні шлюхи?! Б…дь, всю охорону звільнять. Через годину чекаю.

   І, не озираючись, покинув номер.

Глава 5 Щастя не буде

   Майдан, 2014, січень

   …На Майдан Мар’яна поїхала з температурою.

   Тимофій ночував у Романа. Мар’яні не подобалася його нова дружина – промита, як і його машина, висока блондинка без грудей, нагадує радше транссексуала, ніж бабу. Але в них тепер так модно: піджак, біла сорочка, хвіст, прозорі безвиразні очі, бездоганна машина та бездоганна ввічливість. Такі жінки спокійно роздягаються, якщо пазл «руху вперед» не косячить, ніколи не напиваються, не ридають, не хочуть дітей, байдужі до минулого. Працювала вона в якомусь «реанімаційному пакеті реформ», і Мар’яна все намагалась уявити образ людини, котра придумала цю ху…ту – «реанімаційний пакет». Як ці люди загалом можуть називати себе журналістами? Але колишньому чоловікові вона не говорила ні слова. Зрештою, він заслужив своє щастя… Чи уявлення про нього.

   Білявий відмитий транссексуал на «ленд крузері». Чорні окуляри. Розмір грудей – мінус один.

   Мав рацію Чехов: любов не перевтілює, вона зриває маски. І жінка чи чоловік, котрих ти полюбив, завжди є відображенням твого внутрішнього світу, твоїх запитів. Загалом, можливо, йому просто була необхідна ця стерильність та зрозумілість, ця «боротьба за гендерну рівність».

   Цікаво, він горлає в хвилини гніву, що вона сука? Малоймовірно. А як вони трахаються? Яким є Роман, вона знає, а дівиця в сексі скоріше за все зосереджена та серйозна, наче на презентації для потенційного донора.

   Не так щоб це були ревнощі, але все це здавалося якимось несправжнім, оперетковим, наче Роман не жив, а брав участь у черговому проекті. І якщо прийняти це за вихідні дані, то все, що відбувається, – усього лише пародія, кавер-версія справжнього життя, де люди ллють сльози ночами, надсилають одне одному божевільні СМС на кшталт «Будь ти проклятий, підарас!» та «Поверни мені мою зелену шкірянку через Стаса, я більше поріг тієї квартири не переступлю!»

   Згодом, за кілька років після Євромайдану, Мар’яна ознайомиться з вордівським файлом нового роману Віктора Пелєвіна «iPhuck 10», у котрому цей родоначальник «нової щирості» елегантно під’ї…е письменника Акуніна, виписавши своїм героєм певного Порфирія Петровича – «поліцейсько-літературного робота», котрий здійснює розслідування злочинів та пише звіти про них у формі популярних детективів. Як відомо, Акунін і сам не проти поексплуатувати жанр, сумнівний через безкінечні компіляції, а тут ще Пелєвін із його насмішками. Склалася така пародія на пародію. Як любов Ромка до транссексуала в чорних окулярах. І, звичайно ж, цей iPhuck 10 – найдорожчий любовний гаджет кінця XXI століття, дозволений тренажер для віртуальних занять сексом. Транссексуал від такого б не відмовилася. Не тому, що секс любить – просто престижно.


   …Так, Мар’яна пішла на Майдан із температурою, але жодного подвигу в цьому не було, хоча й звучало пафосно – жила вона прямо на площі Незалежності, над старим готелем, де завжди крутилися чиновники, відкомандировані та підозрілі чеченці. Просто в неї була температура, вона горіла й боялася смерті. Ніхто не знав, що час від часу на неї накочувалася хвиля липкого жаху, і вона боялася, як одного разу із нею щось трапиться і Тіма буде нікому не потрібний, особливо цьому транссексуалу з прозорими очима.

   У такі дні Мар’яна не дуже ладнала із життям, лише робила вигляд, що ладнає. І щоразу намагалася уявити, якими вони є, останні хвилини відходу людини, коли дуже рано, але все ж невідворотно.

   Вирвавшись десять років тому з батьківського дому, вона так і не зуміла повністю прийняти нове життя. Коли її запитували, чим вона займається – говорила про журналістику знехотя, наче сиділа на валізах і збиралася в дорогу, відому їй одній.

   Одного разу на черговій прес-паті Мар’яна зустріла Кумира. Він упізнав її миттєво, дуже здивувався її теперішньому становищу та нерішуче запитав, що вона робить сьогодні ввечері. Мар’яна не стала ускладнювати його життя згодою. Вона знала про комфортний шлюб із донькою чи то міністра, чи то зама, про кар’єру, що іде вгору, і чудово розуміла, що в цьому всьому їй місця немає. А він не підходив на роль героя короткої пригоди: швидкий секс із рано облисілим завсідником рок-н-рольної тусівки, який стрімко погладшав, був їй ні до чого.

   Проте останнім часом її не відпускало відчуття біди, що насувається, ниюче передчуття. У такі дні вона шукала опору, порівнюючи свій стан із вічними снами, де вона падала з горішнього поверху багатоповерхівки у маргінальному районі серед заметілі, понад усе прагнучи, щоб невидимі руки підхопили її в сніговому водовороті, утримали й порятували… Але ніякого порятунку в цих снах не було. Лише хурделиця та відчуття невідворотного, котре розтяглося на все життя.

   Колишній чоловік пропонував їй свого психотерапевта. (О боги! Виявляється, вони з транссексуалом ходять до психотерапевта!) Мар’яна відмовилася. Одна лише думка, що їй доведеться розповідати сторонній людині про стосунки з матір’ю чи її бойфрендами, про свої липкі сни, похмурі перегляди порно чи про сльози за прекрасною осінню в дев’ятому класі, була для неї нестерпною. Розповідати комусь про те, що ти ховаєш навіть від себе…

   Вечорами вона переглядала старі фільми Антоніоні, читала невигадливі саги Кейт Аткінсон та гортала Facebook, де була зареєстрована під безглуздим ім’ям Мар’яна Ніпрощо. Їй насправді здавалося часом, що вона зовсім ні про що.

   Попри це, все було не зовсім так. Мар’яна протягом десяти років зробила гучну журналістську кар’єру та впевнено увійшла до п’ятірки найкращих. На її думку зважали, часто цитували та навіть запрошували до ефірів великих каналів. Звісно, аутичність, замкненість і небажання долучитися до якоїсь частини журналістської спільноти не йшли на користь. Її не любили, тримались осторонь та вважали вискочкою, майже фріком. Навіть її краса дратувала чоловіків, оскільки вочевидь дисонувала із «повадками»: небажання скористатися таким очевидним ресурсом сприймали за снобізм і зверхність. Лише Мурік обожнював її без жодних «але» та еківоків. Мурік був майже подружкою для неї, оскільки ніколи не посягав ані на тіло, ані на думки. Йому було достатньо свого практично щоденного медійного улову. О, боги, боги мої, Мурік і справді був сповнений марнославства. Понад славу його цікавили лише гроші. Невдалий та доволі короткий шлюб лише укріпив його в думці, що жінки – не його гаджет.


   …Усе почалося з Нового року. Вона їздила до матері в Конотоп. Не треба було їхати. Але перспектива зустріти свято удвох із сином у дзвінко порожній велетенській квартирі її лякала. Хотілося тепла, захищеності, подарунків. Вона пригадала зиму 2007-го й не могла збагнути, як вижила в ті холодні, … голодною тугою місяці, як після розлучення ледь стрималася від бажання кинутися в безпам’ятний злий загул. Просто був син, треба було звикати бути одною, заробляти та вимикати нічник біля холодної постелі. Звісно, знала: поклич вона Романа – повернеться. Але кликати було так само смертельно, як і смертельно ранковий холод перед світанком, коли на роботі слід бути о дев’ятій та «хто дитину потягне в садок».

   Роман запропонував найняти няню. Вона відмовилася. Мар’яна розуміла, що згода на всі його пропозиції робить цю розлуку фіктивною, а їй хотілося розриву. Не любила цю «дружбу» після розлуки, цю бездоганність у стилі «ми ж нормальні люди». Вона знала, що ненормальна, і не хотіла включатися у ці обтяжливі ігри.

   Новий рік у Конотопі був суперідіотською ідеєю. З якого переляку вона вирішила, що мандарини, батьки та «Іронія долі» – це «так мило»? О пів на першу все вже з’їли, нудило від «Київського» торта й беззмістовних розмов про «київських покидьків».

   Тіма заснув, і вона, мугикнувши щось про зустріч із подругою, метнулася в хурделицю, порожні вулиці з поодинокими п’яними компаніями, в завивання петард і корисливі очиці трьох місцевих ресторанів, прочинених навстіж. Комусь телефонувала, з кимось зустрічалась: у місті залишалася певна кількість однокласників, лише розумова відсталість завадила їм звалити хоча б на чеські будівництва чи зайнятися заміною памперсів італійським пенсіонерам.

   Оговталася зранку в батьківському домі (о, цей материнський інстинкт!) із розтертою під очима тушшю, чорними мішками та зацькованим поглядом у дзеркалі. Ох, як давно вона не бачила цей погляд – передвісник страху, депресії, ненависті до минулого та розгубленості перед майбутнім. За кілька годин зробила вигляд, що подзвонили з редакції, поспіхом зібрала Тіму, сіла в машину та поїхала, попрощавшись із натягненою посмішкою та обіцянкою «приїздити частіше».

   – Ні, краще вже ви до нас… – пробурмотіла крізь зуби, тихенько увімкнула якийсь джаз, щоб не розбудити сина. Відпустило тільки коли побачила вказівник «Київ».

   Але, звичайно, захворіла. Температура зметнулася до 38 °С, довелося дзвонити Роману, щоб забрав сина. Просто не хотілося вилізати з-під ковдри, не те що ходити в магазин чи готувати. Роман приїхав миттєво, зібрав сина у звичній йому арійській манері, залишив на кухні пакет з ікрою, апельсинами та її улюбленим «Бородінським» хлібом. Тімка був щасливий і відчалив у татову оболонську квартиру з трьома комп’ютерами та Євою Браун за одним із них (другий – Ромчин, третій – гостьовий).

   Два тижні Мар’яна перебувала в двобої не так із грипом, як із чимось страшним та липким усередині себе. То їй здавалося, що хтось шкребеться серед ночі у двері чи телефонують, то ставало незручно від думок про майбутнє. Раптом стало зрозумілим, що життя вона програла.

   Звісно, її знали як потужного профі з тієї породи стерв, котрим зовсім не треба бігати парламентом з глибоким декольте, зазираючи в кожний риб’ячий погляд у пошуках визнання чи несподіваної удачі. Поза сумнівами, вона цілком здатна заробити собі на життя особливо не принижуючись і не випрошуючи, чудово знаючи, де саме лежать гроші в журналістиці. Очевидно, довкола багато чоловіків, і до старості їх буде стільки, скільки захоче вона.

   Але жах полягав у тому, що нічого цього вона не хотіла – ні професії, ні грошей, ні чоловіків. Вона не хотіла подруг, подорожей, спа-салонів, п’ятихвилинок на каналі, СМС-повідомлень від віпів, затишних ресторанів, цікавих книг, музики в машині, снігу при світі ліхтарів, місяця, сонця, Дорна, котрий співає, Савіка Шустера, ікри, перспектив і обіцянок. Як там у Дмитра Львовича Бикова?

Депрессия – это отсутствие связи.
За окнами поезда снега – как грязи, И грязи – как снега зимой.

   Лише думка про Тіму змушувала її серце пришвидшено битися, але ця думка робила її страх перед майбутнім вагомим та щільним, як аварія на порожній дорозі.


   …Вона йшла поміж наметів по Хрещатику, слабо радіючи факту, що «скрізь люди» і можна відпочити від стукоту власного серця, тіней у кутках квартири, думок про беззмістовність темряви, що поглинала її. З намету визирнув симпатичний кучерявий дядько у камуфляжі:

   – Дівчино! Заходьте, погріємося. У нас чай і бублики!

   Мар’яна скривилася у «вдячній» усмішці, майже прошепотіла «Дякую, я поспішаю» і потяглася далі в сніговий пил. Пригадала, як одного разу під час такого самого сніжного пилу на третьому курсі познайомилася з трьома дуже симпатичними хлопцями в затишному сумському кафе, де грав джаз: добре одягнені люди поволі вели бесіду за столиками. Тоді в неї ледь вистачало грошей на чашку кави, але Мар’яна приходила сюди читати й грітися, відтягуючи повернення до гуртожитку. Тоді один із хлопців, у червоному светрі, з блакитними дівочими очима та майже сором’язливою посмішкою, з годину розважав Мар’яну розповідями про своє навчання в Лондоні. Він, очевидно, був лідером цієї компанії та постійно цикав на свого друга, одягненого бідніше, котрий намагався зійти за свого за допомогою давніх анекдотів та жартів на рівні спальних районів. Третій, високий, у чорній водолазці та піджаку, не зронив і слова. Здавалося, йому нудно від усієї цієї метушні довкола Мар’яни, і один Бог знає, чому він не полишив це дивне збіговисько.

   Урешті красунчик у червоному светрі запросив їх до себе – як зазвичай буває, коли вечір завершується, але розходитися не хочеться. Уся трійця видавалася настільки безпечною, що Мар’яна погодилася. Червоне світло не ввімкнулося. І коли мачо за десять хвилин після першого келиха червоного покликав її на розмову в сусідню кімнату та почав безцеремонно роздягати, Мар’яна вперлася у своє «не хочу», не маючи сумнівів у праві на це. Ляпас, коротка, але жорстка боротьба й зрештою брудні звинувачення та прокльони.

   Високий виник у дверях кімнати, як привид. Похмуро вилупився на дівчину у розірваній кофті та з розбитою губою.

   – Що тут відбувається, Красеню?

   – Та ось ця сучка робить вигляд, що не розуміє, навіщо чоловіки запрошують баб на хату! – з ненавистю проговорив Красунчик, проводячи долонею по роздряпаній щоці.

   – Але, здається, дама не дуже хоче. А бажання дами – закон. Небажання, до речі, також… – Глянув на Мар’яну байдужим поглядом, зняв піджак, накинув на її плечі.

   – Швидко взулася – і геть звідси! Піджак дарую.

   – Данило, я цілий вечір її поїв! Якого хріна?! Високий не вшанував друга відповіддю та мовчки виштовхнув Мар’яну в ніч. У таку саму хурделицю, котра згодом часто снитиметься їй ночами. І котра, наче амок, гнала її вулицею цього вечора.


   …Горло палало, не могла ні ковтати, ні дихати. Але вона майже фізично відчувала нездатність повернутися в теплу квартиру. Щось гнало її усе далі від дому. Вона буквально задихалася від ненависті до натовпу та бажання кинутися на шию першому зустрічному з криком: «Допоможіть, допоможіть!»

   На розі Володимирської та Богдана Хмельницького хвилювався натовп десь у сто осіб. «Господи, вони ж убили його!» – кричав якийсь пацан, ридаючи та щосекунди витираючи сльози власною шапкою. Поруч стояло таксі з прочиненими дверцятами, за кермом кам’янів водій із цигаркою у скрючених пальцях. Натовп гомонів, переказуючи подробиці: люди в масках, «коктейлі Молотова», бити, зброя, вистріли по машині. Поруч з авто лежав хлопець років двадцяти п’яти з кульовим пораненням у груди. Важко дихаючи, він на диво сором’язливо дивився перед собою, наче розглядав хмари. Боже, що їй це нагадувало з такою смертельною очевидністю?!

   Конец ознакомительного фрагмента.


Понравился отрывок?