Поет, океан і риба. Вибрані вірші

До книжки вибраних віршів «Поет, океан і риба» Василя Махна (нар. 1964 р.) – відомого українського поета, прозаїка, есеїста, перекладача, який з 2000 року мешкає у США, – увійшли твори зі збірок «Схима», «Самотність Цезаря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк», «Cornelia Street Cafe», «Зимові листи», «я хочу бути джазом і рок-н-ролом», «Ровер», «Єрусалимські вірші», «Паперовий міст», виданих протягом 1993—2017 рр. Василь Махно, на думку Юрія Барабаша, належить до найвідоміших українських поетів у світі, твори якого перекладено й видано різними мовами. Критики багатьох країн, зокрема й українські – Богдан Рубчак, Іван Фізер, Тамара Гундорова, Юрій Барабаш, Йоханан Петровський-Штерн, Марія Ревакович, Оксана Луцишина, – розмірковуючи про особливості поетики та ідентичності Махна, звертають увагу на особливі метафоричні структури поетичних образів, просторову топоніміку, її деталізацію. Внутрішня і зовнішня амплітуда поетичної мови Махна сягає від Чорткова і Тернополя до Нью-Йорка, від Антонича до Сен-Жон Перса та Ешбері, від буяння троянди до миттєвого спалаху світляка. Поезія – одна із форм точної мови, якою Василь Махно протягом тривалого часу заліплює діри в дрантливому тілі флейти…
Издательство:
Харків, Фоліо
ISBN:
978-966-03-8346-3
Год издания:
2018

Поет, океан і риба. Вибрані вірші

Василь Махно, або Як стати американським поетом

   Свої 8 віршів Василь Махно вже написав. У «Баладі про 8 віршів» він згадує вислів німецького поета Ґоттфріда Бенна про те, що «після кожного поета залишиться – і то за найсприятливіших умов – лише 8 віршів», і намагається вирахувати (не без сумнівів), чи він уже написав свої 8 віршів для вічності. Впізнаваних і цікавих віршів у Василя Махна вже достатньо, щоб констатувати, що в українській поезії з’явився нью-йоркський поет.

   Василь Махно розпочав нове тисячоліття з нового аркуша, вигравши у лотерею Green Card і перебравшись до Америки, де вже майже 18 років він і мешкає. При цьому Махно свідомо зараховує себе до української літератури, з якою пов’язав себе ще у тернопільський період, і пише українською мовою. Регулярно з’являються його книги в Україні. І це при тому, що Махно двома ногами стоїть на Американському континеті і свідомо культивує свій імідж глобального поета, мандруючи по цілому світу та беручи участь у різного роду міжнародних поетичних фестивалях.

   Критики вже розпочали дискутувати щодо його ідентичності – з ким асоціює, до якої національності належить, з яким літературним каноном зіставляє себе Махно. Андрій Дрозда недвозначно називає Махна «українським поетом у Нью-Йорку». Юрій Барабаш не втомлюється повторювати, що «самого Василя Махна американський паспорт не робить американським письменником» і що Махно є за суттю українським поетом. Та й сам Махно наполягає, що «американським автором» не може вважатися з огляду на те, що пише українською мовою і перекладається англійською. І все ж справа з ідентичністю не така проста, якщо зважати на те, що національно-культурна ідентичність – річ конструйована і множинна, а не вроджена й одинична. В категоріях набутої, або прибраної ідентичності, на думку Михайла Найдана, Махно тяжіє «саме до середини» – до «місця у помешканні-вигнанні поміж двох світів, десь між батьківщиною і Америкою, десь між двома мовами і культурами». Марія Ревакович, зі свого боку, представляючи Махна як українського поета, який мешкає у Нью-Йорку, робить крок далі, стверджуючи, що він почувається вдома в культурному середовищі американського міста, більше того, «різними способами поет маніфестує типову діаспорну культурну гібридність».

   Я хочу загострити питання, стверджуючи, що не лише Махно користає з нью-йоркського культурного досвіду як реципієнт, але і сам Нью-Йорк як культурний топос постає інакшим завдяки Махнові, себто збагачується тим, що говорить про нього український поет Василь Махно, який уже пустив своє коріння у великому і вічному Місті. Й у цьому сенсі Махно є не американським, а нью-йоркським поетом, який пише українською.

   Якщо трактувати всяку діаспорну культурну свідомість як гібридну, тоді Махно є носієм такої ідентичності. Очевидно, хоч би як він не протестував проти того, щоб називатися діаспорним поетом, однак він уже є частиною української діаспори в Америці – спільноти, яка визнає себе українцями і демонструє та підтримує свою українськість. Поет діаспори демонструє, з одного боку, нерозірвану пуповину з батьківщиною і певну дозу відчуження від «чужого» й «інакшого» американського світу, а з іншого – він не може вже жи-ти без цього світу і, користуючись всіма його плодами, відчуває близькість, а то й закоханий у нього.

   Нью-Йорк, однак, важко трактувати в категоріях діаспори, оскільки це місто чужинців, де навіть корінні американці почуваються невкоріненими і чужими. Звичайно, живучи здебільшого в україномовному середовищі, Махно знає і бачить Нью-Йорк як чужинець. Водночас він, подібно до інших ню-йоркчан (до речі, так назвав себе колись Юрій Шевельов у дарчому написі на подарованій мені книзі), почувається у місті вдома, вкорінюється у Нью-Йорк, освоює його локуси та ландшафти, будує свій дім буття. Махно взагалі стає стає своєрідним картографом Великого яблука. Власне, він є не так археологом Нью-Йорка, як говорить Марія Ревакович, скільки картографом Нью-Йорка. У вірші «Америка» він картографує цілу Америку – «цю країну чужу» як «корабель між двох океанів», де «до правого борту прилипла рослина нью-йорк / мушлі нової англії – молитви хасидські і торг / фалос флориди в теплі карибських жінок», між тим коли «З лівого борту корабля що говорить іспанською / можна побачити мексиканців – заблудлих у часі риб». На цю мапу він наносить пункти своїх мандрівок – океан, Бруклін, Cornelia bar, Soho, Coney Island…

   І хоча він звертається до поетів-провідників, як, наприклад, Лорка, культурні та історичні шари Нью-Йорка його не особливо цікавлять. Він не відкриває і не реконструює їх, а швидше вибудовує свій Нью-Йорк – інакший, аніж той, який асоціюється сьогодні з модним і гламурним Містом. Точніше, він прагне відновити богемний Нью-Йорк 60-х, який давно втрачено. Для Махна нью-йоркська богемність виступає класичним поетичним топосом у літературі, тепер, однак, вона перейшла до маргіналів і бомжів – саме вони сьогодні виступають для Махна носіями богемної свідомості Нью-Йорка. Власне, з такими бомжами Махно і водить знайомство, з ними він віднаходить свою ідентичність.

Ловець у сіті тіней

   Махно програмно зайнятий вибудовуванням власної біографії – про це свідчить хронологічне впорядкування його збірок, а також перевидання свого вибраного. На початках його творчості ще в тернопільські часи були «Схима / Книга пагорбів та годин /Лютневі елегії» (1991—1998), де, закидаючи свої сіті у пам’ять часів і віків, він намагався спіймати знаки і сенси поезії, повіривши у те, що мова знаків по-дитячому прозора. Світ сприймається сіткою знаків і символів, а поет ототожнюється з ловцем, який полює на метафізичні відблиски, які називаються поезією. Цитуючи різних авторів, мандруючи по різних культурах, країнах і віках, ранній Махно випробовує свою культурну пам’ять і уяву. Фактично, його рання поезія народжується з невпевненості. Писання уподібнюється тому, як «хтось намацує сандалом / сипку непевність піску і торкне клямку прозорого часу». Махно-поет полює на поезію. Остання для нього – лис, який захований у сітях часу за тінями буднів, у чужих образах і випадкових видіннях. Часом лис асоціююється то з ящіркою, то із запахом ялівцю. Лише зрідка блисне його золота шерсть – а поки що

«Лис літає в пітьмі – золотим —
його світло і шлях проступає – стає
наче сніг по ярах – наче дим».

   Золоті лисенята поезії заховані в метафорах, алітераціях і внутрішніх римах, на які щедрі ранні вірші Махна. Так, відлуння звуків зіштовхують слова й асоціації та викрешують у цьому зіткненні іскри-метафори – двері у потойбіччя, де живе лис. «Білкою білила», «пора плодів – зима зітхань», «на вузол зав’язана пам’ять», «запахом зелені – й зизувато хтось мигне» – все це слугувало намацуванням справжньої поезії. Такі пошуки були не випадковими. Існує думка про про смерть поезії, про кризу мови, про відсутність поетичних місць у банальній по своїй суті сучасності. Махно також констатує своєрідну вичерпаність поетичної мови наприкінці 1990-х, мовляв, поезія перетворюється на порох, а звуки – на «розкришене шкло». У вірші, присвяченому Іванові Драчеві, він навіть заявляє, що «гіркнуть земні плоди які нюхав лис» і дивується – «невже се ріка?».

   Власне, пошуки раннього Махна-поета спрямовані на те, щоб видобути поезію з небуття, із порожнин буденності, на крилах «західного вітру» мандруючи чужими світами та культурами. «Західний вітер» – так називалася група поетів, до якої входив Махно у свій тернопільський період життя. Однак, як визнає сам Махно, переїзд до Америки став не лише біографічним фактом, але і фактом поезії. «Якось нараз у Нью-Йорку я вивільнився від певних тем, метафор і способу поетичного мислення, заповнюючи їх чимось новим, принаймні, для себе, – зізнається він. – В якийсь момент […] Нью-Йорк ожив для мене, став живим організмом моїх думань та відчуттів, усе – від архітектури до поезії – ставало подразником і стимулювало писати нові вірші».

Нью-Йорк як поезія

   Дійсно, значно реальнішою і предметнішою у творчому доробку Махна стала збірка «Плавник риби» (2002), завершена уже в нью-йоркський період. У його творчості з’являють-ся дві нові категорії – пам’яті і батьківщини. Головні трансформації відбуваються з мовою – замість метафізичних глибин вона збагачується історією, біографією, ландшафтами і музикою міста. Ніби повернувшись з мандрів чужими океанами і пустотами світу, він береться фіксувати свою пам’ять і пам’ять свого роду. Прив’язаність до мови свого народу і пошуки поезії на її території та на полі її пам’яті водночас з усвідомленням чужини стають, здається, поворотними пунктами для автора «Плавників риби». Значним імпульсом послужила при цьому поезія Єгуди Аміхая і загалом тема Єрусалима. Відповідно, поетові стає близькою ідея рідної мови і збереження-записування пам’яті. Це можливе, коли

«кожне слово запишеш на плавникові риби
хтось піймає її і уздрить вцілілі букви
– здогадається – що твоєї мови не вивчить ніколи
твій народ згребли мов крихти зі столу
і ти один пам’ятаєш слова які не знає ніхто
і вони – попіл —
і ти – завершення – свого роду».

   Зрештою, батьківщиною (своїм домом) для Махна стає поезія, і у диптиху про поезію він вибирає для себе, як і його улюблений Антонич, жанр євангелій – книги книг (бути поетом книги повітря, поетом книги піску, поетом книги пагорба), адже

«важливо бути зерном піску —
зіницею риби – пам’яттю рослини —
тягучою кров’ю кактуса
важливо іти мандрівцем з палицею
летіти метеликом світла – їжаком темряви —
амфітеатром морського дна – глухим звуком – важливо йти додому – увійти в дім – мати дім
звикнути до предметів до запахів до себе».

   У себе вдома поезія стає все пружнішою і предметнішою, ніби вивільняючись із полону тіней. Світ, передусім чужинецький, опредмечується і прагне омовленння. Як можна описати те, що є чужим і що поволі стає твоїм? Можна відразу поринути в звуки і барви міста, а можна опосередковано входити в нього – наприклад, через Єрусалим, оскільки є різні відчуття «чужості». Теплий і екзотичний Схід згладшує почуття ресентименту стосовно міста-чужака, яким, поза сумнівом, став для імігранта Нью-Йорк. Відчуття заздрості, образи, любові, ревності і гордості до Великого яблука співіснували на рівних.

   «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше» відкривають місто Великого яблука у творчості Махна. Правда, попередньо варто було розпрощатися із суто українською поетичною традицією, яка трималася на алкоголізмі, силаботоніці і боязні міста. Махно іронізує в уявному далозі з любителями української поезії, вже ототожнюючи себе з Великим містом: «український поет / мусить писати римовані вірші /пішли ви… / тягти на собі черепашу ношу викривленої історії/ хвороби з підозрою на алкоголізм». У країні поетів поряд з Парижем він позначає і Нью-Йорк та бачить свою місію – як нью-йоркського поета «на межиріччі гудзону та іст-ривер – поетом у нью-йорку – голубом небесним».

   Бути поетом у Нью-Йорку насправді означає локалізувати себе у часі і просторі, що і намагається зробити Махно, описуючи часопростір свого перебування: Бруклін, океан, Сохо, театр Ля Мамо, бруклінський пляж, осінь у Нью-Йорку, прощання з зимою. Так входить у книгу океан – як не написана ще книга, як чистий папір і незаселений простір. Входить культурна пам’ять – поет відчуває, як на бруклінському пляжі

«повітря вбирає запах в якому присутній йод
у ньому також присутній чомусь Франсуа Війон
Задура і Шубер зі мною п’ють пиво також
і групу оцю малює місцевий Єронім Бош».

   Махно також починає наносити на уявну карту реалії мегаполісу. У «Бруклінській елегії» проступає предметність Нью-Йорка: ранок із запахом цинамону у єврейських пекарнях, шкільними автобусами, іржанням сабвею, вантажниками-мексиканцями. «Astor Place», зі свого боку, стає провідником від окремих візуальних образів («групка панків чи то металістів / повсідалися біля рухомого пам’ятника кубові / (не плутати з кубізмом») до особливого духу нью-йоркського downtown.

   Водночас постає важливе питання – як знайти своє місце серед нью-йоркських поетів? Ідеться передусім про нью-йоркську групу українських поетів. Уявивши їхню зустріч десь у кав’ярні в 1960-х, Махно усуває їх із сучасності і тим самим позбувається суперників, закріплюючи нью-йоркську групу десь за минулим. Ось там вони і сидять у кав’ярні, все ще разом —

«порішили посидіти ще
трикутні трапеції гострих плечей
і повні бокали тріпочуть по стінах
Богдан-і-Тиміш і Ю. Т. і Б. Б.
мов змій триголовий вогнями сопе».

   Виходить, що символічно Махно протиставляє себе нью-йоркській групі поетів, у яких загалом-то зовсім мало слідів Нью-Йорка. Він також протиставляє себе і сучасним нью-йоркським поетам, в яких бачить «сектантів поезії – лірників із найглибших нью-йоркських кутів, поезія яких просвічує дірами». Звичайно, можна прийняти тезу, що «текстуальний Нью-Йорк Махна є просто спільнотою поетів усіх генерацій і багатьох різних національностей» (Марія Ревакович), оскільки він звертається до нью-йоркських поетів різних часів – Лорки передусім, але також Вітмена, Джона Ешбері, Франка О’Гари. Однак важливо, що Махно бачить їх провідниками до міста і водночас позбувається їх, творячи свій Нью-Йорк. У вірші-посланні до Петра Мідянки Махно, вже перейнявши багато від попередників у плані поетичної мови, вже досить впевнено накреслює власну карту Великого яблука:

«нью-йорк у старому човні мангеттена
співає прокуреним голосом гіпі
також старого – його естетика
зіпсована часом – в косу заплетена —
немов рукави міссісіпі
сюрреалізму і гіпер».

   Власне, поза межами сюру і гіперу Махно і прагне знайти свій Нью-Йорк, констатуючи старість гіпі («гіпі вимерли – як динозаври – останнього бачив учора»). «І я дивуюся також кожного разу зустрічаючи цих доходяг-гіпі – розмальованих панків – місцевих алкоголіків які обсикають крамниці і яких не арештовує поліція», – не перестає звинувачувати Нью-Йорк у непоетичності Махно. Не лише гіпі вже позбулися поетичності. Розчаровують його і поетичні фестивалі, де «10 поетів які читатимуть завтра слухають тих 10-х які читають сьогодні». Та й сама поезія, на його думку, —

«чорна діра поезії
стискається від кількости віршів
щоби поглинути
– і це найсмішніше —
саму поезію, яка віднедавна обслуговує самих поетів».

   Згадуючи Вознесенського, він констатує відсутність великих поетів разом зі смертю бітників, так само як і зі смертю шістдесятників – фактично, говорить про кінець безумної і прекрасної епохи 1960-х.

«де Ален Ґінзберґ
Роберт Ловелл
місіс Онасіс
Мерилін Монро?» – запитує він.

   Поезія закінчується 1960-ми – недарма «Нью-йоркська листівка Богданові Задурі» замість Бруклінського мосту підмінена листівкою з Джоном Ешбері з 60-х. Нью-Йорк уже не є містом поетів – «Інколи на Ґринвіч-Вілідж збираються поети посидіти у якісь каварні щоби читати вірші / але якось нудно вони це роблять наче жують жуйку». Близькою виявляється інша теза для Махна: що поезія – це країна емігрантів. «Кажуть: що всі тут еміґранти і мандрівці і шукачі пригод», – Лорка, Гомбровіч, Шульц. З ними насамперед асоціює себе і Махно-нью-йоркчанин.

   За цим нехтуванням поезії – чужість Америки для європейця. Пригадую в цьому зв’язку, як Юрій Шевельов не раз говорив у розмовах зі мною про свою неприязнь до Америки, яка насправді стала його домівкою. Він принципово не дивився американських фільмів, але завжди відвідував фестивалі європейського кіна. Махно також не проти того, щоб іще раз протиставити інтимний затишок маленьких європейських містечок – Бучача, Дрогобича з обов’язковою там площею Ринок, де живе поезія європейського модерну, – американському Мегаполісу.

   «Чому Бруклінський міст такий короткий і чому ним не можна доїхати до Европи?» – запитує Махно. Може скластися загалом уявлення, що американських поетів як таких уже й не існує, «а щоби зустрітися з Ешбері чи О’Гарою не варто їхати до Нью-Йорку» —

«варто лише переїхати українсько-польський кордон
і вистарчить зустріти Задуру чи когось із його компанії
або прочитати вірш словенця Чучніка “Польським
О’Гаристам” і прийняти це як євхаристію».

   Виглядає, що Махно – європоцентрист, і культура для нього живе на європейських окраїнах, так званих маргіналіях глобалізованого села. Правда, він не проти, щоб зауважити, що «поезія – мабуть перейде в слова і зникне в провінції від постійного пошуку сенсу життя і провізії».

   Оскільки поезія слаба, а поети мертві, можна поіронізувати над ними. Хоча таку іронію Махно використовує ціле-спрямовано – насправді йдеться про відновлення поетичності, загубленої під впливом кодифікації і канонізації поетів, яку не раз здійснювали у XX столітті. Він зводить поетів із п’єдесталів високої культури та відновлює їхню богемну природу, яка зрідні маргінальній і яка близька до життя та досвіду людей, яких ми звикли називати бездомними (бомжами). Ось скульптура Гертруди Стайн у парку, оточена бомжами, серед яких вона почувається цілком комфортно:

«на голові підстриженій Ґертруди
котра завжди щось з текстами марудить
що схожа на покоївку і бабцю […]
тепер у бронзі – в прохолодній тіні —
з бомжами що довкіл – мов папараці —
читає їм якусь незвичну прозу».

   Власне, з такими бомжами Гертруда б знайшла швидко мову, та й сама б пішла в танець («вона б пустилась разом з ним у гульки / шурупи у сідниці на заваді»). Лексика «Енеїди» Котляревського з її бурлескним стилем цілком законно вплітається у поетичну канву, оскільки Махно вдається до бурлеску, говорячи про Нью-Йорк і тим самим опонуючи гламурності нью-йоркської артистичної богеми. Цілком реальний старий Вітмен («ледь стримує кашель – в благенькім пальті – з мискою каші») обходить Бруклін і «його не обходять / ні ми – ні листя – ні вістан г’ю оден».

   З бомжем порівнює Махно і Чарлза Буковскі – ще одного постійного персонажа його нью-йоркськмх мандрів. Отож, «цей старий у футболці і джинсах що сидить на вулиці

пильнуючи крам магазину «99 cents»
нагадує мені чарлза буковскі:
таке ж порепане від вугрів лице – широкий рот – і поруч у паперовій торбинці
пляшка пива яку він час від часу засовує собі в рот
як саксофоніст мундштук
або як шлюха з роману буковскі «Жінки» член Ченоскі».

   Бомж, схожий на Буковскі, звичайно ж не читав Буковскі і не знає про нього, але яке це має значення, коли в уяві поета він зіграв свою роль. «Клянусь що він не читав Чарлза Буковскі / А на хера?» – не забуває опустити свого героя поет.

   Мешканцем країни бомжів і поетів стає і Юджин – продавець вживаних книг, зовні схожий на самотнього Сартра. Важливо, що всі ці персонажі – Гертруда Стайн, старий Вітмен, Буковскі, Юджин – є однотипними: вони є вигнанцями зі щасливого Нью-Йорка, людьми, які почуваються чужими на святі життя і в суспільстві сучасного шоу. Саме з ними ідентифікує поезію, себе і свій Нью-Йорк Василь Махно – «ми з Юджином разом але завжди в Нью-Йорку самі / він в пальті мов розхристаний ангел звертає убік / і з торбами книжок що волочить по мокрім асфальті». Образ цього мігрантського, іншого Нью-Йорка розширюється – Махно вводить до нього цілий ряд персонажів – типову американську родину, що складається з мігрантів із різних країн, бокера з Бучача на Юніон-сквері, Колю, Ваню, Педро на Coney Island:

«Педро впився і плакав – пес на пляжі дурів
Ваня в хмари вдивлявся пильнуючи їх наче стадо корів
Коля з остраху сикнув
бо міхур мав простуджений спав на пляжі в зимі на піску
Педро – в спальнику Ваня – ув інвалідськім візку».

   Не поети, а бомжі супроводять, як Данте, поета у подорожах Мангеттеном «до сумирних голів православних церков» —

«але цілком
патріяршого вигляду кілька бомжів
супроводять тебе поміж авт і таксі
або двері відчинять щоби ангели всі
розпростерли обійми й сховали ножі».

   Таким чином, Махно знаходить свою власну нішу, стаючи справжнім нью-йоркським поетом – він пише про свій Нью-Йорк мігрантів, бездомних, богемних поетів у часи старості. Така перспектива дозволяє, по-перше, ідентифікувати себе з ними, співчуваючи їм і тим самим самому собі, а по-друге, іронізувати над ними (і над собою в міру можливостей) – як персонажами своєї невигаданої п’єси:

«Крутить колесо світом – снігом – життям героїв
перемішались вулиці – потяги – поділ юдеї / ґої
і я шукаю акторів щоби насититись грою
мною придуманих п’єс».

Махно як біографічний епос

   Освоюючи Нью-Йорк через поетику «чужого», Махно водночас пізнає «рідне», «своє». В міру відкривання Нью-Йорка як власного дому в поезію Махна повертається пам’ять про минуле. Схованкою пам’яті стає корабель поезії – «сей прихисток усім хто знає мову звірів і мову снів». Починає складатися персональний епос Махна: спогад про сімейну фотографію 1968 року («На кожній дитячій фотографії я був підстрижений і від мене пахло одеколоном»), діда, бабу, сусіду-перукаря; сімейна хронологія («Кінець 60-х: / саме тоді розлучалися батьки – здається – це було 1968 року»). Прощання з ілюзіями нагадує про перший сексуальний досвід. Балада про прізвище озвучує власне ім’я та вводить його в історію поруч з іменем Нестора Івановича Махна. Махно також творить міт про поетичні 1980-ті та групу «Західний вітер», коли «два початкуючі поети і (алкоголіки?) / віднайшли ще двох початкуючих алкоголіків і (поетів?) / і назвалися “Західним вітром”».

   Відтворюючи свою біографію, Махно не оминає ані спогади з Тернополя часів навчання, ані спогади з часів кримінального Кривого Рогу. Не обійшлося і без символічного місця Батька у нью-йоркській Махновій біографії. До речі, про матір тут досить мало згадок. Однак саме батько – ровесник Джона Леннона, батько, з яким розлучився у малому віці і на похорон якого не зміг приїхати, стає однією з центральних постатей його біографічного епосу. Можна б пояснити це ностальгією, реваншем, зрештою едіповим комплексом, однак Махно вже заявив раніше, що він не приймає переписування історії, отож йому важливо знайти константи в минулому, які були б важливими для нього сьогодні. Він твердить, що знає, де батько чекав на матір у 1950-х, і знає, що музика лишилася та сама. Він шкодує, що не мав нагоди розмовляти з батьком як з другом, допитується, «чому ти мене не виглядав як батько на сина», зізнається, що батькове «Дубно летить наді мною і я його не дістану / хоч намагаюсь підстрибнути і дістати».

   Зворушливо звучать слова пам’яті Анни Онуфріївни Погрібної, здається, бабусі, та Федьо, здається, брата чи сусіда, бо поет зізнається: «я опирався на тебе немов на старшого брата / наче сліпець на костур чи електричну опору». Один із найцікавіших віршів про ровер присвячений також Федьові – «старий безколісний ровер куплений у 50-х належав тоді Федьови». У своєму біографічному епосі Махно розгортає сюжети з допомогою окремих споминів-епітафій, вириваючи їх із пам’яті і розкручуючи стрічку асоціацій та вражень. Справжнім героєм епосу і стає ровер. Предметність оживлює минуле і з’єднує Україну і Нью-Йорк, минуле і сучасне: їдучи на новому ровері вулицями Брукліна, водночас він їде і триколісним ровером свого дитинства. Таким чином, позбувшись минулого і батьківщини, Махно знаходить їх, стаючи нью-йоркським поетом. Картографія міста при цьому обертається біографією поета.

   «Сьогодні я б уже не ризикнув обрати собі за центральну тему для поезії саме Нью-Йорк, бо, по-перше, гострота відчуття, котра спочатку приходить від візуальної та звукової навали та інакшості, – стала дещо іншою[…]. По-друге – усе-таки Нью-Йорк – світ, але все ж не Всесвіт. Мій західний досвід якось перетопився в українську мову, тому з моїх віршів позникали абстракції і влилося більше конкретики, живого матеріялу», – зізнається Василь Махно в одному зі своїх інтерв’ю. Попри самовпевненість, Махно скромний, і він побоюється. Але це вже справдилося: Нью-Йорк став поезією у Махна, а Махно став нью-йоркським поетом. Чи варто відмовлятися від того, що ти вже маєш і ким ти вже є?..

Тамара Гундорова

Плавник риби (2002)

* * *

сніг летить з останніх століть
і сторожа обдерта стоїть
і стинає ті голови вражі

і солодку звізду на язик
аби голос згорівши не зник
бо не вимести з горла ту сажу

чи в різдвяну сльоту на дворі
заблудились вар’яти й царі
обминаючи світ і господу

на чолі письмена на руці
на столі як свічки в молоці
божих слів нерозгадані коди

хтось вписав в цей святий циркуляр
на самітниць і кінчених лярв
на п’яниць з пролетарського кодла

тільки тягне грекиня ту нить
і століття навпіл надломіть:
видно чорний квадрат й чорне коло

ліній рівні ряди голоси
хто сторожу за кого просив
відгортаючи сніг як завісу

півстоліття лежить горілиць
в головах сонми збуджених птиць
і два кола утворюють 8

самота у металі числа
мідь осіння у шкіру вросла
письмена як ікони зчорніли

але там ні шиша ні гроша
тільки дуля і «на хрен душа»
й птиці дзьобають зерно неспіле

суєта з тебе ліпить страшну
до століть прикипілу вину
дар твій вимокне ув алкоголі

апокаліпсис ствердлих осіб
аби місце ніхто не посів
ніби циркулем виріжеш в колі

* * *

І на їхні голови поклавши
сутінки із яструбиних крил.
І загорнуть лихоліття наше
в тепле листя, в золотавий пил

рибою пливи, Свідзинським; кавою
посмішку залий. І за одвірком —
за три кроки погляду лукавого
не зітреш за склом. І з нашим віком

в теплім листі порпайся. Зануриш
голову у жолоб річки. Блудять
мертві очі. І кого ти дуриш
з цеглою й підошвами на грудях?

Трубадури дудку і підсвічник
ще проп’ють у корчмі, але корчить
лихоліття лиховісну вічність,
руки заламавши в зблиску вовчім,

що на їхні голови поклавши
ніч, як черево вовчиці, – і схолоне,
зупинившись кров, але настрашиш
тих світів заюшену заслону.

Блудиш по світах, петляєш. Втечу
Рибам напитай. Втікач самітний.
І заходить тінь чиясь за плечі
й крейдою твій контур точно мітить.

* * *

Дерево в тонкій одежі світла
кола мітить. І трикутна вежа
тіла розсипається. Самітня
трійця повертається з безмежжя

лиць. Стебло втрачає здатність
мислити. Ввійти в дев’яте коло,
втримати тепло й порядок хатніх
зречень уречевлених. Навколо

золотистий сад в одній особі,
як руїна – пастирі без пастви,
пастирі, що кинуть кістку псові, —
і трикутне тіло хатня пастка.

Колом і трикутником позначиш
в череві кита міста і міти.
Риби золоті – прозорі знаки —
згадуєш число їх, щоб сивіти.

Втратиш дім тепла, зодягнеш холод,
хто куди: світильник й свічада,
пастирі і паства. Коло в коло,
голосні і приголосні саду,

тлумляться трикутних тіл ліси,
світло риб – запам’ятай їх числа
вже за склом, а дурнуваті пси
рвуть повітря, наче м’ясо. Чиста

мідь осінніх свят і куп
дерев, і куртка світла, оси.
І, загнавши пастирів у кут,
пам’ять уречевлену виносять.

* * *

батьківщина
батьківщина – се мій дідо і я
що перед Водохрещем ходимо
по оборі освячуючи
наші тяжко зароблені ним маєтки

я ношу велику миску зводою
немов повний місяць не розхлюпуючи ні краплі

батьківщина – се маленька дівчинка на піщаному березі
і видно лише пташині рухи її
тіла
і вона чомусь схожа…
на мою дочку.

* * *

Темний гієрогліф відмикав
тінь качок над озером і осінь.
Ключ Господній віднесла ріка
сад бажань, як пуща. Плодоносить

вимоклої сливи тінь. Не спиш
пізнаєш по звуках батьківщину.
Тогорічним снігом світ ліпи
яшмою води і дном години.

Вимерз сад бажань – і угорі
час тисячоліть, як дим, розвіявсь
у повітрі знаки підборідь,
знаками очей не володіють,

гибіють, протявши біль і сніг,
батьківщин минулих вовчі нори,
отвори свідомості й вогнів,
здихавшись самотності й покори.

Зосередиш погляд на траву,
із вчорашніх сутінок, зі схову:
сніг народить землю цю нову,
в мертвім тілі, цю прозору мову

здичавілих воїв і мечів,
довгих снів і пагорбів зелених,
виокруглить пелюстки свічі
берег річки золотої глини.

Лютневі елегії ІІІ

І зелений листок почорніє в воді
Кажуть щось відімкнув – а мовчиш
Не обходять сторожу слова золоті
ані звук ані знак ані миш

І покажуть що час догорає як хмиз
а за пагорбом кажуть – зола.
Гострим нюхом живе на пожарищі лис
– земляний і небесний – їх два

У повітрі сліди їх і нори – і тлін
втома їхнього роду і лють
а лютнева пора у снігах – як в золі —
і мелодії лютні – і блуд

Хто покаже і хто відімкне – відітни —
з ліній світла і звіра – як шерсть —
шість олив’яних снів золотих і – вони —
перебудуть і воду і персть

А поки що сторожа не спить і не п’є
Лис літає в пітьмі – золотим —
його світло і шлях проступає – стає
наче сніг по ярах – наче дим

* * *

зизо глипає пам’ять на мсту
о четвертій сторожі – і садом
безгоміння лягло на версту
і нікого – й ніщо не позаду

і уявляться хащі лісів
і уздрівши не пагорб – а межі
виокруглиш світло – а сіль
узвичаєнь гірка – може вежі

теплих запахів пущі – і квит
спорожнілих годин – а чи годен
роздивитися як світовид
що нікого навколо – лиш води

в сім безликім повітрі впаде
колихаючись світло без ліній
пагорб зникне – а потім ніде
не стримітиме безгомін тіні.

* * *

   Іванові Драчеві

немов важкі двері – зачиняєш тисячоліття —
сніг минулого летить як каміння
навздогін. І лише пагорби і лисиці

знерухомлені і теплі як дощ.
Дзвонить порожнє дерево і лінія
його тіні – розкришене шкло звуку —

і гіркнуть земні плоди які нюхав лис
невже се ріка? І чорний шовк повітря
розривається там де летять янголи

нікого не запитуй – ключем замкнено їм уста
і ніхто не уздрить їх – і не почує
флейту голосу схожу на дзьобик жайвора

бо вони розтанули у білій млі – у молоці повітря —
наздоганяй тінь – і дивися на цвіт сливи —
складай свої пісні – в яких кожен звук – криниця смутку —

а лінії літер – золоті нитки світла – пряжа
соснового лісу. Темніє ріка яку чути з околиць
і твердне вчорашній сумнів у камінному саді

нікому не розказуй – бо сутеніє і вогник ліхтарика
наполовину освічує тебе – лиса – і земні плоди —
а з далини – шумить ріка важка як спідниця

і летить каміння навздогін – цвіт сливи
прилипає до уст – спльовуєш ним і не розумієш
чому його стільки у камінному саді самотности

* * *

твердне тінь – і шурхотить як змії
шовком ночі тепла тьма зимі
хто се світло порохняве сіє
із долонь дірявих наче міх?

зачерпне – і тиші довга голка
падає на сніг – дрижить парча
яструба що яструбиним оком
нитку мислі зміряв – а не час

хтось за ним ступає осмомислом
згорне кладку світла – наче сіть —
і лисиці гавкають на лиса
повернувши голови на схід

а ніхто не йде що навіть псоті
тінь ріки до ніг пливе в пітьмі
порохняве світло в позолоті
тріскотить неначе ловлять міль

каже: хліб ламаєш – каже: камінь
креслиш нігтем звуки по воді
і не чуєш їх – і як над нами
тирса світла падає на діл

* * *

із вічности плинного дива
в м’якій наче сніг золі
фонема звізди – олива
і піна прокислого пива
біліє як сіль землі

в дірявих і ветхих одежах
тонких наче тінь паутин
ніхто не шукає – не стежить
і флейта тобі належить
і звук – шелестіння гардин

якась самота бджолина
– як нори в повітрі – як сіть —
безжальна чомусь і дитинна
і жінка – обточена глина —
як зморшка лишає слід

і пломінь чи тінь паперу
ліхтарик зачеплений тут
ось вітер – і петлі на дверях —
і звуки мандрівки й Гомера
нагадують світ і мету

і мабуть прозорі як звірі
з усіх неземних покут
в якомусь столітньому вирі —
повітря проколоті діри
й над вухом сумний цвіркун

Імпровізація

кактуси мексиканської музики розцвіли серед площ
вони пастухи запаху золотого руна овець
що стікають із пагорба – як молоко і тепло —
збивши південну пилюку пережувавши овес

погоничі їхні викрикують – женуть до яcнинь і олив —
сутінки тліють як вугіль – риба спить як вода
жінки виливають помиї – вервечкою вічний плин
в’яжеться в тілі музики – звуках немов плодах

загуслі слова з пом’якшеним «ль» – і прилип язик
тепло – тумани прив’ялі – платівка неба як сир
блеяння віддаляється – і гострий зміїний сик
металевий передзвін кактуса забирає в ясир

вихудлі гори зеленкою розлились і туман
фосфором електричного світла чи світляків
пульсує жилка на тім’ї ягняти – зима
сюди з суховіями прийде – одначе в якім

столітті – не знає ніхто – і здригає верстат
повітря стоячу воду – тчуться нитки і розмови
і купають ягнятко – хтось чекає листа
і музику – як сорочку – носять і ходять як сови.

* * *

Чи самотності цезарів двір
і різдва дереворіз, як пуща,
протинаєш ніч немов папір
флейтою стебла і слів пастуших,

з ящірки і мушлі, з порожнин,
вигребши підводну сажу світла,
мідні труби витягнуть – один —
одиниця звуку, як ловитва,

в пазурах у звіра, у воді,
тіло не розідреш і не склеїш.
Оси схими – тільця золоті —
в чорноті каміння і камеї,

пустотілість мушлі – і пастух
полчищ звуку від труби і флейти.
Випасаєш тіла білий дух —
розітерту горошину крейди.

* * *

змислом – прив’ялими звуками – стеблом
що висохло і стирчить – наче дріт —
об яке зачепилось павутиння строфи

здувається вітром і прилипає до глини
летить – залишаючи срібну лінію —
тьмаве світло холодної блискавки

здивовано споглядаєш м’які барви
ліс у білих одежах – мов прожектор —
просіває крізь сито світла пітьму

ти мислиш: що час форма чаші
або дзижчання бджоли у видолинку квітки
і шукаєш черевичок комахи там

золота піщина твоїх сумнівів котиться
котигорошком – ти мислиш: що час
відпливає разом із кораблями – і берег —
висушений плавник риби —
теж попливе у глиб піщаних дюн

не вір що усе нерухоме – камінь мандрує
зберігаючи мову народження всесвіту
мову замислу де кожен звук – золота флейта

забудь вчорашнє дерево – його коротку тінь
що падала тобі до ніг: час стирає
поверхню предметів і написане слово

сухі вітри на схилах південного узбережжя
зметуть усе – але хтось намацує сандалом
сипку непевність піску і торкне клямку прозорого часу

* * *

   Господь стихи простить.

Павло Тичина
за чарку і за стіл читаєш вірші
неначе і для них сі тайни і письмо
посли зими прозорі і смирніші
і золота бджола – липкого цвіту мох —

віконця Бога ліплені із глини
і голос наче дим над пустирем – і три
особи Божі – книга як години
дописана була час витікав

витримував ріку і тінь її спасенну
що з ліній берегів сповзаючи зника
ти з’єднував часів напівпрозору сцену
півкруглий знак питань у коло замикав

в зеленому піску твій паперовий янгол
зимівлю самоти покинув і забув
важку олію сну – і стовбурами яблунь
запахне тьма віків подібна на трубу

дорога лиць при рівновазі ліній
лаштуєш кораблі дописуєш стихи які
Господь простить – і з павутин осінніх
витрушуєш бджолу і крилець пил сухий

* * *

в липкім повітрі склеїш тінь оси,
а книжників як маку. Наче камінь
тепло золи визбируєш руками —
м’який туман – на голови ожин —

стає зимніше – висушений хмиз
то пагорби вчорашні і години
толочиш оси – темну барву глини —
і срібна голка креслить тьму зими

не визначиш – і хто тоді як перст,
хоч книжників як маку – але голо
із ліній золотих стискаєш коло —
на волос не заснеш – не збреше пес

і виноградник, де тулив листком
стустошення; дитини теплу руку
так само тулиш і зриваєш звуки
і все – на ключ, і нині – під замком

і поле – мить, хрустка печаль як лід
і сушиш весла – і ночуєш вдома
сухого світла золота солома
горить як хмиз і як твої жалі

так тихо в світі – і дзвенить метал
ріки пониззя ще шумить – і входить
тепло золи й осінні тихі вуди
і самоти повітря – саме так

* * *

жасмину запах – срібний саксофон —
і мисль яка накриє снігом лиса
вода крізь пальці – як пісні сапфо
ліс янголів в повітрі – роздивися —

що хліб вітчизни – палець при вустах —
тоненька нить яка зшиває звуки
і форма часу мов горіх пуста —
а озирнешся наче хто постукав

за сім річок втікатимеш – і сім
ключів ламких сховати не забудеш
і лис при тобі в тлумі голосів
і млосний запах втягуєш у груди

який зникає як туман з ріки
немов стриптиз – осліпить голим тілом
вчорашніх птиць годуєш із руки
і звуки при лиці – як плями білі —

ліс янголів в повітрі – а при них
лиш лебедина шия саксофона
і очі золоті – і звук – і стих —
і шум – і шелест: тони і півтони

се темний вир – зварйована стезя
де звук легкий – мов снігова навала
і тіло саксофона – як лоза
як лук напнуте – але мить настала

Звичайна смерть

(за Збіґнєвом Гербертом)
Чим була наша смерть тоді
яйцем мурахи – барва біла
в густому лісі чи в воді
при ямі серця в формі тіла
пливе в потокові рудім
і п’ють уста вологість сміло

бліда піщина ще пливе
до серцевин до дна потоку
і доторкнешся – щось живе —
ліхтар свідомости пророком
темніє в погляді – і мре —

несеш в прозорих пальцях ти
свічки любові – плаче воском —
затвердлий пломінь самоти
і лінія як ніж від Босха
проткне сувої і з води
в безсмертя увійдеш пустим

зітерши погляд на предметі
і від свічок і сонних слів
пульсує жилка – чорні кмені —
не дивлячись на дощ і сніг
в сувої білім – вічнім леті —
в бджолу оформлюють сей спів

а пам’ять як тепло – шість ніг
ворушаться – повзуть на солод
різкий укол як тінь в вогні
солодкий цвіт – дрижаче соло —
і все минуле – сніг і поле

ніщо нас не зведе – бджола —
в соснових голках – тінь на дотик —
несе у лапках – світ чола —
і вулик серця в позолоті

* * *

імператор китаю годує курей
або пил витирає з фарфорових таць
вчора вірш написався (се пристрасть старе)
як бамбукове світло мине, як сльота

чижинецькі полки на кордоні – двір
помаленько лаштунки збирає – з усюд
вістуни кажанами летять – поговір
гірш зміїних укусів – і нині і тут

небезпека – а він розмальовує шовк,
посполиті палацом чигають – і схід
на лиці – як мечем – увиразнює шов
гієрогліф минулих походів – а цвіт

в імператорськім саді – погашених свіч —
і телячої шкіри – він книжник і миш —
влада пахне книжками і мудрій сові
вірші теж – мов пісок – хтось нашіптує звиш

що ж покинути все – чи як воїн мечем —
павутиння сікти! – але ж вірші і кури
імператор лягає на ліжко – ачей —
його спальню минуть або він їх потурить

Океан Сен-Жон Перса

   Віталію Гайді

Океан Сен-Жон Перса – замисел темних ліній
що сплелися в гієрогліф імен
ріки що впадає в яму самотности
тоненький ріжок місяця – подріблений хвилями —
на срібні голки – луску риб – ряхтить
різким світлом схожим на блиск фольги

прилипає осіннє листя до тіла вужа
і відповзає з ним до нори пам’яті – залишаючи
дерево-батьківщину і сестру мураху на вітрі

У повітрі – пронизливий безум – як надріз —
кровоточить згірклими димами і вогким світлом
тоненько дзвонить павутиння як бите шкло

Куди затікає темне світло? – і в глибині
оксамитового сувою води осідає золотою гладдю
а скелети риб – покривають це випадкове шиття

се тайна підрізаного кореня серця – водорослі —
кущ морського їжака – білого на дотик —
що полохливо обнюхав темінь і став нею

і тумани – крихким цукром – вапном прилипають
до берега Азійська кров нагадує тобі
простір що не поміщається у коло ока

слова яких не витанцює язик – звуки —
прозора тканина яких – шорстка і чорна олива —
орнамент оси не повториш і не запам’ятаєш

споночіла вода світиться мушлями і морськими звіздами
перламутром переливається – і гасне у смолі повітря
застигаючи шкірою зебри на ребристих хвилях

тиша загортає лінії у золоту фольгу кокону
форма округлого часу обводить тушшю
коло свідомості – і вона біліє ниткою павутини —

павуки часу і миші часу – знаки існування —
прикриті мохом небуття – зеленими очима світять
і ковтають наші помисли і обслинюють наші тіні

повсюди океан – гієрогліф його імені
хто перший замочить стопу і піде по воді?
і лише вигасла свічка як перст показує напрям вітру

* * *

колись ти блукав пагорбами
коли ти блукав?
можливо коли прочитав послання
до Єгуди Аміхая
і уявив собі піщані згини
кам’янистої землі де кущі і деревця
немов поріділе військо що вкоренилося
аби затримати чужинців і пісок

кожне слово запишеш на плавникові риби
хтось піймає її і уздрить вцілілі букви
– здогадається – що твоєї мови не вивчить ніколи
твій народ згребли мов крихти зі столу
і ти один пам’ятаєш слова які не знає ніхто
і вони – попіл —
і ти – завершення – свого роду

колись ти блукаючи пагорбами
сходив у долини
коли ти сходив?
можливо тоді коли не було що їсти і пити
ти ловив запахи диму найближчого села
але заходячи туди не міг пояснити нікому
чого ти хочеш
чужинців не люблять ніде – а ти не був схожий
на сей народ

ніхто не дав тобі навіть крихти хліба
усі показували руками кудись у бік пагорба

а поруч: їхні пси хлептали ранішні помиї
і діти бігли за тобою – коли ти ішов геть

* * *

земля що нагадує птаство – звичайну чаплю
у затінку – довгу розмову, перервану грою лютні
вина не настарчиш – і навіть останню краплю
балачок про походи: минулий і про майбутні

окрім служниць що при тобі і до загину вірні
в кожної сни – мов слива – темні; тіла – тугі
є приятель і імперія, які наче пси покірні —
чемні неначе діти – послушні як твій огир

се час коли літописець забув записати числа
коли оборона столиці з безвиході вила
ніхто уже не пригадує – як варварське військо притисло
нас до стіни храму, але взяти забракло сили

так, і се може бути; смак меду – золотої морелі
і втрата земної влади – поглянь: як бунтують погани
усім їм потрібно часу, щоб вслід за Марком Аврелієм
визначитись у просторі, стосовно віку і стану

усе вимагає жертви – у затінку – при воді
коли вино – скльоване тіло лози – розв’яже тобі язика
вік визначають дівчата – отрута. «Ходім», —
кажеш. І розумієш: час зупиняється, а далі – смерть і ріка.

* * *

і коли ти звикаєш що тінь батьківщини – найзеленіший пагорб
і що в найближчій кав’ярні музика палить солому
різдвяного сну – і п’ять кабальєро з сант-яґо
сидять отут віді вчора, зупинившись по дорозі додому

можна підсісти до гурту: пахне ремінна збруя —
ковані срібні підбори – прилиплий на вусах овес —
їх мова звучить – як лорка – як спис на спині збуя
вогонь наливають у склянки і випивають увесь

з усіх розмов що присутні – як їх капелюхи на цвяхах —
з широкими крисами ночі – тверді мов грецький горіх —
жоване-пережоване: жінка і діти, зима у тому сант-яґо,
зарібки і батьківщина – і регіт трясе будинком – і чути дівочий сміх

а третього дня, заплативши господарю, щедріше його дочці
вони уже біля пагорба, їх ніздрі лоскоче вогкість – сиво
їх тупіт зникає в тумані – і срібні підбори в ріці
розпливаються смугами прядива – отже, ріку минули щасливо

ти заздриш тим кабальєро – ти хочеш бути одним із п’яти
найтемнішої ночі приспати господаря – і пізнати його дочку —
дебелу дівку, що зараз миє підлогу і буде на кухні мести
яка до любощів спритна й стелить гостям в кутку

бо тінь батьківщини на схилах і пагорбах найзеленіших
ти передав по слову тим хто отут гостював
але вони – насправді – виявилися за тебе хитріші
тому одразу забули – а ти їм так доливав

* * *

із тиші в тишу прошмигає миш:
і сипляться сніги – і в цім столітті
пловця мигнуть відзолотілі лікті —
так час минає – між човнами спиш
що – мов птахи – зникають у повітрі

тілами й пір’ям гріють в сих часах
і шпари сну – і грубу шкіру мови
що здерта на долоні – запах крові
пробудить їх – і злижеш краплі сам
й запахнуть липи – й продзвенить оса

настане й те що настає завжди:
що музика лежить – мов пил – завія
ще крутить снами – снігом; й володіє
нитками часу білими – мов дим —
і хмарою пливе по дні води

нічого не поробиш – бо сніги
на стіл вечері падають – і впали
чарки з вином – з горілкою бокали
зника вода: і в парусах тугих
убрані в сумніви і читані стихи

і стихарі – в застиглих формах співу —
ув мідних горлах – горлицях з усюд
летять зі снігу – і сурмач – мов суд —
навпоперек закинув руку ліву
трима сурму і дивиться на Діву

і затискає тишу що шумить —
минулим часом – шурхотом полинним;
ніхто себе не почуває винним —
бо все минає: пропадає нить
в тканині паруса – і разом з ним дрижить

і ти в покоях тиші – чи в снігах —
смиренним сном над берегом століття
підеш услід за літописцем літа
де час пульсує – і тіла комах
в повітрі тліють – й дотліває страх

Осінь поблизу океану

починається: числом першої вулиці – запахом смаженої риби
в Чайна-таун – білим гієрогліфом на червоному полотні
схожому на язик дракона – монахами що служать
у першому-ліпшому приміщенні облаштованому
під буддійський храм —

: колючими поглядами Октавіо Паса і Хуана Рульфо
гнучкими лозами місцевих красунь – розкритими молюсками
їхніх тонких і надкушених губ – їдким чоловічим потом —
м’язистими словами – запахом пива і примерзлої сечі

приходить з океану і повертається в нього попелом і дощем —
і ніхто не знає коли їй заманеться покинути цю землю
разом із деревами і кущами – стягнувши з неї ковдру —
і залишити зіщулену до ранку – як малу дитину

Флейта

1
флейта:
повітряна риба
але ніхто не повірить що вона літає

вона
лимонна блиcкавка
тому не кожен зможе тримати її в руках

: і цілувати ружові пелюстки її губ
: і розрізняти сто тисяч метеликів її звуків

2
її мелодія – виноградне листя на гербах авґустійших родів —
легкий запах французьких парфумів – що метеликами обсіли
кожну уголовину на лицях красунь
і коли сполохано вони злітають – їх проколюють
голками бажання мужчини – і носять на лацканах
як золоту прикрасу

її мелодія – осінні дими і картоплиння яке згрібають
поночі – діти доносять сухе бадилля і стають поодаль —
усе пахне картоплею – сирою землею – димом
усі звуки зв’язані цим постійним намаганням
вижити – і ставши лицем до вогню перебороти страх
голоду – тримаючи картоплину мов звук —
і не знати звідки це надходить

її мелодія – пенал підземного переходу – де двоє
студентів цілуються сидячи на його плащі – мов у човні —
щось імітують із Кама-Сутри – їхні сорочки
навипуск – а вона час від часу поправляє
розпатлане волосся – і сміється – знову і знову
застебаючи ґудзики на джинсах – і показує йому
язика

* * *

мабуть, десь там угорі
риби, дзеркальні стави —
знову настромить на ріг
місяця світло – лови

звужену смужку сліду
говір дитинний – лисиць
камінь відваживши – дух —
дим із підземних криниць

там затуманює шлях
вогке білило горба
наче сирітський лах
між ялівцю і комах

кинутий Богом – труба

сточує звук він – укол
схими осині – зима
світла таємний закон —
як херувима змах

* * *

ти починаєш від плодів цитрин
знаходити вдоволення: ти пишеш
вмокаючи перо у морфій тиші
із перснем берега і кульчиком гори
човном – галерником – фонетикою риб

чи паличкою – стебельцем в ріці —
пливти в човнах повітряних: ти знаєш
завитих в сни – у биндочку Дунаю —
життя пташине стережуть ловці:
і рýці золоті – і сніг в руцí

чи більше самоти – прозоріша земля —
яка читає книгу наче сонник
гора та сама – порядкує сотник —
і час зітлів – і хрест стримить здаля —
все сходиться до персня – до нуля

нема вдоволень – як доволі інших
плодів які ти звідав: ти
минаєш запах і чужі сліди
краї південні – і слова тепліші
записуєш чомусь – й читаєш вірші

* * *

усе забуваєш – дрібнішає вушко голки —
верблюд уже не пролазить – і сієш крізь сито літ
порох води і часу – цезарів і пророків —
звірів як темні числа – камінь як хліб

якби усіх позбирати під капелюхом сита
мабуть – се і є хліб вигнання – присутні вода і сніг
світ у зернятку світла – і теслі небесного зшиток
наче уявну предметність – воловий скріплює ріг

в оці орла відчитаєш – вогонь і пекучі стріли —
лев положився як пагорб – як довга жовта ріка
зерно усякого досвіду – у суті своїй – змертвіле
змерхла марихуана – спожита на хліб мука

поводирям не треба іти на запах – їх двері
прочинені – їм важливо жити отут – сей край
у їхніх змислах – в уяві – білий листок паперу —
а записи: плетені сіті – а пагорб: завжди гора

якомусь камінню потрібно дихати – хтось подібно
мусить лежати каменем – ковтнувши мовчання – їх
усе у минулому – у вічках парчевої сіті – хибні
креслиш пропорції – кажуть – не прочитавши своїх

янгол – се вірш – се звуки – світильники – луни
мислі як вушко голки – білої глини печать
усе забуваєш – метелики як парфуми
різними барвами світять – навіюючи печаль

* * *

Ріг буйвола затвердне, наче бинт,
зима біліє. З торбою рибин —
як мову темну – вивчивши рабин —

потягся дим – і мандрівник з ослом
в незненане місто входить – і число
побільшало промовців за столом,

як пагорбів за містом, що довкруж
його обсіли наче квочку – муж
блудниці – пиворіз і п’є як вуж

з-за пагорба камінного навстріч
чужинське військо скаче – глупа ніч —
і метушня, і хаос – словом – січ

часи – непевні, всюди розбрат, страх —
і семисвічник на семи вітрах,
і юрби блудять по семи горбах

ослиця з сумом погляда на схід
і стійло в скелі, і вівси сухі,
і все просте – доламуючи хліб —

та мова як рослина, як листок —
друкарська фарба вицвіла – ніхто
сих стародруків не гортає том,

ніхто не пише: зав’язав сандал
простому чоловікові – вода
на нитці світла – флейта золота —

і знову кочівник з ягням малим
петляє в горах, пагорбом олив,
як садом світить, се – Єрусалим

Диптих про поезію

1
питають:
навіщо поезія —
так ніби я погонич їхнього вітру
чи пастух їхньої води

приносять сухі стебла
байдужості
обмуровують ними свої ветхі
човни
і спілкуються наче глухонімі

навіщо поезія
хіба я можу переповісти таїну
яка і мені інколи відкривається
світлими пасмами золотої води

навіщо дерево
навіщо птах
навіщо золота шкаралуща слова
розкидана як дитячі забавки

питають
мовчу
мовчать
залишаю се запитання
записане паличкою тополі
на піску
можливо вода не змиє його

але білоголова хвиля
забирає його у первісну
глибину моря

2
кілька запитань полишаються без відповіді:
– білий папір – чи легше писати на піску
на камені в повітрі. Бути поетом
книги повітря поетом книги піску
поетом книги пагорба. Легше бути
білими шатами – закресленою літерою —
важливо бути зерном піску —
зіницею риби – пам’яттю рослини —
тягучою кров’ю кактуса

важливо іти мандрівцем з палицею
летіти метеликом світла – їжаком темряви —
амфітеатром морського дна – глухим звуком —
важливо йти додому – увійти в дім – мати дім
звикнути до предметів до запахів до себе —
яких відповідей шукаєш – які знаєш – якими
розсічуть мечами – на якій війні —
чиїм солдатом якого війська в які часи
чи поетом – але важливо йти і важливо бачити

ти починаєш дивитися внутрішнім зором
писати: про уповільнене мислення – зриме відчуття
вершників у білих шатах – книги еллінські
римські повітряні – хистку кладку віри —
світлу лінію шляху – мерехтливі барви
земних лук і галявин – земні плоди – і звірів
хіба нікому прикласти до вуха мушлю – і слухати
звивисті потоки морських вітрів – і твою
самотню пісню

* * *

довго збираєшся ніби ти у команді Одіссея
– ділитимеш з ними дні —
– ощадливіше виписуватимеш слова —
хоч їх можна видряпати і на корабельній щоглі

мандрівка довга – мов рядок гекзаметра —
з якого змалювали обриси дерев’яного корабля

тільки команда незмінна:
такі умови цього плавання – такі правила
не можна скликати усіх бажаючих
– ані більше – ані менше

можна хіба що
разом із снігопадом – у колі друзів —
довго говорити про поезію
не знаючи ні її визначення
ні – тим паче – її призначення

До приятеля

   Б. Щ.

Кажеш: не пишеш – і вірші – це пил й порохно.
Знов кораблі припливають – і наче імперія гине —
але бранців привозять – і колонії скисле вино
розливають в пивницях – і подають маслини.

Повсюди осіння втома – і ти розминаєш тютюн
з димом пускаєш привіти найближчим селам,
бо місто – не голка в сіні – оправу його золоту
для озера зберігаєш, як вірші для себе —

які в сих часах – і в кожнім – потрібні
для відчуття запаху – аби відчитати зі снів
лічених співрозмовників – вичавлене поріддя —
зерна що впали на камінь, або на сніг.

Якого плоду чекати? – спитаєш в сусідів – які
скуповують землі – садять сади – і знають
ціни на все на світі і їхні розмови легкі
вже неможливо слухати без коньяку до чаю —

вони себе тішать – завдячуєш їм – що сам
можеш птахів проводжати, мов кораблі – і згодом
перстень із вічком, на якому заснула оса —
кладеш в механічну скриньку із музикою зісподу.

Так – до весни ти чекатимеш в снах і словах —
з’яви дзижчання малого оркестру – ти збудиш
всі пагінці що продовжують досвід – сплива
теплою хвилею все – що повстало, що буде.

* * *

часи в повітрі плинні мов ріка
і ліру й лук однаково рука
як жінку пестить – з ночі замикав

ключем шляхи – і з шелесту одеж
із попелу – вузлами заплетеш
а потім спи – або впівока стеж:

за тими що несуть тобі дари
зісохлі стебла від землі – згори
плавник від риби чи пісок ікри

ти згадуєш дитинства золоте
тепло незриме що павук плете —
липку бджолу якою підмете

осінній вітер сі шляхи – і час
визбирує як сірники прочан
і дзвонять персні й вистигає чай

усі розмови про торішній сніг
про ключників про брами про поріг
і про сурму і буйволячий ріг —

обмежують сей анабазис зим
і зволікають запахом: бензин
пропалює повітря – шерть кози

нагадують сніги – уступи драм
побите військо помира від ран
король – їх пан – актор що відіграв

рослини саду мовчкома в рослин
випитують про мандри і маслин
про струмені повітря що внесли

і їхню мову у словник хозар
що пахне морем і піском – і запахи миттєві наче сад нікому не поменшуєш сей скарб
творити світ із паперових карт
який прозорий наче скло й луска

а полічивши всі вузли часів
відмірявши по сорок і по сім
все відбулося – і безмежна сіть

* * *

стоячи в ямі світла – бачити порох Риму —
в свічаді води ловити погляд як рибу

бути сумним пиворізом – ходити земними луками
змією слухати порухи – мислити рухами

астрономічну теорію викласти сірниками
читати поетів Китаю – виймати з-за пазухи камінь

бачити все як яструб: зміну весни і літа
писати мовою знаків прозорою наче діти

бути рослиною – містом – жити у келії маку
вікна помешкання того вивчити наче мапу

і дивуватись з усього – і мати п’ятеро хліба —
для тих хто голоден – ламати як бублик німба

нудити світом – при світлі писати віршами повість
часом дивитись на річку – а часом ув очі псові

* * *

елегії – зернами сумніву, розмисли снами
сомнамбулою – в повітрі, уявою – по землі
снігом зеленим, капустою і бобами
переживеш зиму, майструючи пліт

із саламандрами в мандри – бачити в тих краях
жовту кість запаху – осінніх дерев чорноту
замість хмарин на небі – білу невинність яхт
із пасажирами в купі, калаталом на борту

ходиш знаходячи схожість берегом півдня,
де кукурудза й клепсидра – порох міжчасся війн
звуки – тереблені зерна – і персні у шлунку півня
у норах звірі і змії – всі вдома і всі живі

про що говориш з анатомом і тим що ковтає мечі
– миші – жуки – лисиці – павуки – горобці
гнізда і нори залиті – зашиті у шати парчі
великого переселення вої – смиренні ловці

логічного припису втрати – вивчають сліди
пустельні землі присунуться – і золотий ланцюг
слів розривається – залізо крові іржавіє – ти
ловиш ящірку мислі, як запахи ялівцю

мозолить очі – у домі на піску і семи вітрах —
пейзаж з аплікаціями будівель, горбів – і маяк —
однооким циклопом блимає – чайкою скиглить вітряк
сумніви на вечерю – риба – і теплий коньяк

вчишся писати елегії – як хвилі ходити морем
каменем бути – мовчати – любити дітей – а вірш
записувати на манжетах – вважати також що ворог
сіючи зерна сумніву – ховає в халяву ніж

Елегія води

Усі веселки випили воду – і риби літають в повітрі
велика яма світового океану – чорна діра – порох замислу —
що вислизнув рибиною з рук – і повернувся п’ятьма хлібами
повернувся сумовитим поглядом вибіленого як парус світла

рибалки приходять до човнів перевернутих як мушлі
що гудуть гулом минулого; тиньк води —
вогкий запах і ластовиння солі – бридкі медузи —
розпластаними плямами покрили лінію берега

Порипують човни – вітер сушить їм ребра —
а позеленілі сіті розхитують тінями замість дерев

* * *

«суху печаль потовчену на шкло
помалу збудеш – наче голка коле
піщаний пил – єрусалимським полем
вечірніх табунів їдке тепло
і запахи – В’язку повинність школи

також відбудеш – розведеш руками
в розмові про суєтність і сову
про міхи вин розлиті – і траву
по-мурашиному вергаєш наче камінь —
діряву тінь на мишу польову» —

отак промовить вічності сіяч
пустивши кров – насвистуючи зміїв
крізь тлущі сну – єдвабну сіть олії
заплетений в думках немов калач
забуде мед – здобуде хліб надії

один із посланців – один з семи
в якого – крила й крейда пурпурові —
слова поеми і личинка в слові
діткне мечем – і сплахне крильми
і спурхне в сни – у схованку – у мову

і кожен з них ще явлених – ще шість —
почувши свист на пагорбі – і брата
де голос крові зачиняє брама
де самота – мов звір – самотність їсть
аби не чути носять в вухах вату

гадаючи при тім що з-поміж ліній
долонь – це є Господня сіть —
що кожен риба ловлена – і сіль
землі – небесний шлях в насінні
мандрівнику – вогонь в однім із сіл

і хліб надії з власних снів – сурма
надточить вигин пагорба – втікає
мелодій шовк – і лодія із таїн
у тайни пропливає – у туман:
там нас нема і багатьох немає

* * *

будиночок біля моря – тепла хвиля – пісок
посоловілі чайки – сомнамбули сонного пляжу
хмари летять – і берег до тіла присох
і висихає серпень – і вітер колючий гладжу

найменше тебе цікавить: куди воно все тече
може – у норах небесних усе покриває морок
земля по сусідству з морем – миє жовте плече
і бовтається на хвилях розмоклий массандрівський корок

так проминає тиждень – чайки нагадують: південь
пустими розмовами збуваєш час – і печаль —
яка у воді не розчинеться – з якою ідеш і підеш
яку вино не розбавить – і міцно заварений чай

і висихає серпень – немов тютюновий лист —
рибина ув оці фіксує засушений стан – отут
кожного разу – кожен південний лис —
здалеку нагадує море – і знає свій стислий статут

але розлогі – мислі – мов хмари і кораблі —
і дивен солодкий овоч – віршів і снів —
і вже морська піна темніє в м’якій смолі
і тільки оте і кажеш – приголосні – голосні

* * *

спитаєш сни – не вірші: хоч вони
лози шнурівка – але їх пастушить
господар піль який читає сни:
і плід лози – всі дочки і сини —
і їх коліна – на вино роздушить

коли пісень благі кущі й рослини
піском присипле – й хвилі відійдуть —
і берега язик – немов жало осине —
розпечене повітрям – жар цитрини —
в човні хтось колихається мов ртуть

можливо – це рибалки – і ловець
із ними снів – що відпливали вчора
найстарший серед них – чудний вдівець —
що обміняв верблюда і овець
на промисел непевний і покору

важкий прибій – мов рипання шухляди —
збирає люд – й найстарший з рибарів
вирізує карби – і з грона винограду
зриває плід і роздає мов плату:
і неминуче не мине цей рід

* * *

серп тяжкий і сніп – уже й селяни:
у зерні прозорім – снах рослин
– віл мов ніч – і кури що знесли
місяця яйце на порцеляні
мандрівні слова моїх циганій

пилом пурпуру у вогнянім оранжі
зупинився полк кульбаб і хат
білкою білила – оком сажі —
осінь з ходу наступа – мов хан —
се пора плодів – зима зітхань

й споглядання пагорбів – і втрата:
теплих днів і перснів – і трава
запахом зеленки – й зизувато
хтось мигне – а потім що жнива
і пожнив’я – пропищить мишва

на стерні – де ще зерно пшениці
з снів рослин – і з осені й зими —
випало у сни – і колісниці
миготять – змоловши запах тьми
і землі минуле – і з семи

семеро полків стають супроти
білих снів і білої ріки
– і яйце по порцеляні котять —
мандрівні слова – мої полки:
міхи зерен – пригорщі муки

Елегія

Тільки тому що минає осінь – що океан поруч
острови напинають вітрила – кожен з них стане човном
яструбом що пильнує земну і небесну обору
що розпрямляє крила – креслить коло праворуч
а потім зліва направо – висить парчевим шатром

повітря пахне снігом у снах – і тому
ти потираєш руки закляклі – тримаєш за серце свічку
але поночі океан шелестить – наче читають Талмуд —
і яструбом бачиш слово – роздерту м’якість саму —
що пульсує і світиться – схоже на білу порічку

ти заглядаєш здалека – шукаєш свій Ісла-Неґра
команду з якою плисти – але нині лише одинцем
і в невідомому напрямку – смужка землі роздерта
й усі моряцькі набутки – і сіль і сторожа четверта —
і янгол морський на водах з зарослим сумним лицем

просвічує кожному шлях – втихомирює хвилі —
а ти в нього просиш острів і жменю якихось слів
він клеїть прохання в конверти бо це не в його силі
і не в його владі – що чайка боїться рептилій
тому вона бачить землю і берег в однім числі

яких ти не бачиш нині – бо острів твій сиротинець
а ти сіроманець долі якого зморив алкоголь
і пахнуть трави і луки – тобі – як малій дитині —
і на рукописах – бджоли і вузлики на хустині
на вузол зав’язана пам’ять – пришитий морський погон

грубою ниткою часу канатом прив’язаний – знаєш
хтось тебе там пильнує чайка чи яструб вгорі
ти – смужка від персня який тебе оберігає
на пальці морського янгола – якого дари приймаєш
яка – мов канал у Венеції – світить й звертає на ріг

будинків уявних що виросла з дна – паперові
що – наче човни або острів – що завжди пливуть в нікуди
а там лиш гори каміння – і ноги оббиті до крові
тернова свобода слова – стіл при воді – і псові
ввесь острів для вигулу – й миска бляшана їди

тут – думаєш – вічність – в шовках океанської тиші
самотній кораблик на тижні – можливо: листи
а далі то янгол надломане світло залишить
глухе сподівання в зерні що не винесуть миші
і те що вже осінь минає – і варто пливти

склавши речі моряцькі – пісні що живлять свічу
а острів пливе під вітрилом – і бачиш там мимоволі
як похилився будинок – як псові я там кричу
як загортаю вогнище – як душуся від плачу
і забуваю вірші солоніші солі

ось повертається все в іншій мелодії тут
тіні дерев лежать на іншому боці вулиць
ти помічаєш: тягне хтось ниточку золоту
отже – на острові також потрібен звичайний труд
той що в гудінні бджоли що залазить поволі у вулик

38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше (2004)

* * *

   Петрові Морозу

український поет
мусить писати римовані вірші
пішли ви…

тягти на собі черепашу ношу викривленої історії
хвороби з підозрою на алкоголізм

хоч
можна о 12-й вночі вповзти у мушлю майстерні
приятеля і пити з ним до ранку закусуючи запахом
свіжої олійної фарби і тирси підрамників
забувши зателефонувати дружині, так, про всяк випадок…

зранку стовбичити біля магазину разом із воронням
яке чорними ґудзиками пришите до пальта снігу
і як дадаїст вправлятися з коренями слів доходячи до повного абсурду
– алкоголь продають з 11-ї —

знати що естетика трикутних кіл і еліптичних квадратів замкнеться у чорному квадраті
– а в очах чорніє насправді —

читати спеціяльну літературу про алкоголізм – і дивуватись скільком із наших не пощастило

згадати що шевченко також був…
і півгодини бути щасливим від порівняння

не згадуючи:
бодлера – квітникаря
верлена – рембо – паризьких богемників
еліота – банкіра ялової землі

павнда – радіокоментатора і психа
(на переконання американських військових)

на ріках вавилонських уже нічого не висидиш
– бо ти не квочка —

на берегах сени: 14 тисяч художників намалюють аби продати
джоконду: голу чи з бородою – байдуже
аби не впізнав її да вінчі – він не знав про copyright —

на межиріччі гудзону та іст-ривер – поетом у нью-йорку – голубом небесним —
знаєш з останніх вістей що 138 тисяч наркоманів тричі на день займаються голкотерапією —
а гомосексуалісти та лесбійки – брати і сестри милосердя – любов’ю до ближнього

а гебреї чекають на месію

що ж залишається:
несплачені борги

виклик до суду
квиток до белґрада

– ручка – папір
– засохле чорнило – чорна кров комп’ютера —

і ця наркотична залежність: записувати слова
– коли морфологія схожа до морфію —

чи не боїшся передозувати?

– питають —

бо кохаються у мистецтві одноразових шприців
із засохлою людською кров’ю

* * *

сніг прийде – мов лисиця у сні
білий сам і лисиця біла
– і риба в зерні —
– і зерно у дельфіні згоріло —

лис не сам – бо небесна вода
дном приклеєна – флейтою й звуком
– ну й сітей намотав —
самоти – слів із цукром

те що там написав – що рука
заховала від вітру – що може
дзьобом яструба повідмикав
– і замкнеш – і не зложиш

ні за яким порядком – й персти
й знаки кажуть: на цьому віку
все що можна в зерні принести
– на лисиці ріку —

а слова що лише з мішковин
сам: зерно й виноградар
– флейта хвилин —
– попіл саду —

чом частіше у дверях двійник
об’явившись – лукаво зникає?
– і вже меншає ліній – а в них
– більше таїн —

і пояснень нема – хто мете
попіл той – що чекає
– і який тебе вітер – у що покладе
– бо немає —

McSorley’s Old House: 1856

тутешній ландшафт – мов яструб – в сизій імлі; щоденник слів
укладений за абеткою мови; решта: приготування кави – запис витрат
споглядання пагорбів – і риб-летунів, що голкою часу зшивають дні —
постійне бажання мовчати – рибою смерті лежати на дні —
й колишня звичка палити дається взнаки, купуючи крам

шукаєш Gitane у крамниці заради пекучого диму – погладжування сиґарет
і промовляння до них як до віршів – мешканців дна – здмухнувши пил тютюну —
прилиплий в ровах долоні – сих полонянок – що ти зачиняєш в гарем —
пачки зім’ятої у кишені – зраджених нині тобою – ніхто уже не відбере
сих стриптизерок – наложниць – сих продажних дівчат – барокових ню

хлібом й вином частуєш пізніх приблуд – розмови чомусь на завершення не
потребуєш – знову плітки й обмови – що – врешті – як хліб на щодень
зерно зі швидкістю звука – існування твоє земне
продовжить рибою смерті – і світло колись проткне
м’яку тканину серця – обріже ланцюг паперовий – і те

що звичкою записувати слова – вірші назвеш – яким корабель гомер
влаштував одіссею – і дивлячись у вікно очікувати на кораблі
кілька ірландців дебелих – реготом – п’яним базіканням – здувають повітря саме
піну що виноградом звисає – тирсою свіжих дощок – good smell
додають – віддаючи пива вижовклі ріки – землі

Про зиму та писання листів

пишучи лист – адресатом вибравши океан – і тонке чаїне перо
вмокаєш у сіль що росте у воді – що каже нам про усе
навіть почути здатен сей телеграфний стиль – що тавром
горітиме в погляді звіра – Звізда яку сім’ям піску віднесе

за кілька миль – однаково скільки літ прочекаєш щоб хтось
з іншого боку – з інших років записав хроніку зим і кількість води
навіть в останніх днях із газетних статей зробить реєстр і до-
пише своє невміння чекати – оскарживши стиль писання – а ти:

стиль промовляти до всіх хто не вивчивши мови риб – мовою гризунів
рухами їх – лісом хвостів – слиною що стікає з їх язиків —
мовить тобі про сіль і плоди – зачинивши шухляду снів —
що розриває слово і звук – що солодші за червоні плоди маяків

що соком липким стікають в улоговини – потом любовним – плодом
і здригаються від задоволення – Він лежить наче звір – океан – і ти
біля шерсти його З околиць селища – реченням без крапок і ком —
в сандалях на босу ногу біжить пісня місцевого автора – і між тим

дописуєш першу частину впереміш з вином – яке віді вчора —
приходить сусідська дівчинка що знає про океан більше імен
і більше про сіль яку лиже як карамель – аніж ти зшиток слів змучиш – пори
року мінливі – зима була не найтяжчою – Гнітить затишшя німе

другу частину ніяк не почнеш – бо: 1) кисне вино – 2) дорожчають пера
про що ж ти маєш писати? Про зиму без снігу – про холод дрижачих рук —
про спалені книги за зиму – про попіл від них – за який заплатиш у мерії
бо там не повірять що ліпше спалити – аніж віддати у друк

отак півжиття-півзими серед піску та солі – крикливих жінок – води
звір що з тавром – приходить – наче зелений пагорб вогню й рослин —
мовчки вино і чорнило злиже з підлоги – зникне мов протяг – мов сиґаретний дим —
що ж знову чекати зиму – і слів щоб слова принесли

* * *

в теплому хутрі нью-йорка – лисяча мордочка Сохо
місцева колонія чайок пильнує черговість припливів
і присутність пейзажів – які виникають з нічого
як мислі фламандський живопис – підкріплений пивом

сидіти при морі – в кав’ярні яку зачиняють на зиму
зимовий період найдовший – в те вірить чаїний оркестр
чи може він скиглить – чи може рибалка симон
розвішує сіті – смолить човни – і вічно йому на заваді: кудлатий пес

може отой рибалка і називається симон – чи може
ти його запитати забудеш – бо чайки сідають на пірс
їх паперова музика – і дерева рип – і надщерблений ножик
яким відчиняєш молюски – чистиш рибину – тупий

зима – це роман із продовженням – теплого хутра ворс
недбальство земного побуту – скоропис рядків
звід законів – читання яких стимулює чаїний хор
і тебе – роздивлятись довкруж що надто схоже на кін

твій щонайменший досвід що сплутує зиму з земним
досвідом відчувати тяглість від додавання припливів і літ
нічим тебе не потішить – і буде тільки одним
доданком – що випадково заплив у сіть

симона – чоловіка що пильнує кав’ярню – щодень на ногах
хлібець подробить для чайок – зиму кляне
він не читає віршів – тільки псалми – монах
чи просто любитель чайок – що зрештою теж мине

Хроніка мандрів мурах-бібліофілів

Першого дня вони помітили величезний пагорб де поміж коричневих ліній
біліли стоси цукру

і всі пішли на штурм пагорба

Іншого дня – пагорб розкрився – біла площина збільшилася
і легше було дряпатися догори – дехто з них долазив до білого плато
але виявилося що біле зовсім не солодке – до того ж прорите чорними
значками – спочатку вони подумали що це могильник їхніх родичів
та попередників
але згодом – хтось із старших їхнього роду заперечив це.

Ще котрогось дня переважна більшість мурашви покинула золоті тиснені букви
і телячу шкіру яку використали на оправу цього видання
– особливо їм не сподобався запах —
і гайнули на кухню де завжди можна було чимось поживитися

і лише кілька пройдисвітів залишилися там
розглядати дивні знаки що були схожі на них —
рудуватих мурашок – наче мічених тонким пензликом
китайського каліграфа

і коли вони зупинилися на слові Ant
хтось хто дуже поспішав – прикрив книжку
і поклав на полицю

і майже через рік повернувся до тієї книжки і тієї сторінки
одразу помітивши що зліва від слова Ant
іржавіють кілька золотистих плям яких не стерти
це були душі тих сміливців

на столі – як завше – біліли кристалики цукру
і задоволені мурахи зі швидкістю світла тікали хто куди

La MamA

Ля МаМо —
оф бродвейська шльодро
– сестро акторів —
– мачухо режисерів —
– повіє з околиць площі Святого Марка —

На червоній цеглі твого тіла твої глядачі
залишють графіті – наче записи у книзі відвідувачів —
складніші за китайські гієрогліфи
і простіші за найпростіші вірші

стравоходом коридорів ведеш
щоби зварити нас у шлунку
щоби Йонами в киті ми були
– канторами ґротовськими та сербанами —
гучними бурятськими бубнами
які розмовляють тільки російською

Від якогось часу ти мовчиш Ля МаМо
Свіжопофарбовані стіни та рипучі дерев’яні сходи
кажуть більше – аніж твої актори —
що поначіпляли маски
і зашили білими нитками свої вуста
Зв’язані по руках і ногах
стають лебедями
що пливуть із розсіяного світлого пилу кінопроєктора
на біле полотно і забілють його – як молоко каву —
й усе стає білим

і уже невідомо чи то полотно таке біле
чи то лебеді такі білі
чи то вже надійшла зима – чи то тільки надходить —
чи то вичавлена фарба з тюбика —
чи то білі нитки якими позашивали вуста актори
яких позашивали у білі кокони
чи колись вони випурхнуть метеликами?

Ля МаМо – молода вовчице з червоними сосками
поміж волохатої та м’якої шерсти
пахнеш свіжим молоком породілля
срібні краплі якого
нікого не наситять

потягуєшся
і кожного ранку лижеш
своїх вовченят
які приліпились до сосків
і курять легкі наркотики
бо хліб повітря в околиці
– посипаний індійськими прянощами —
їдкий запах яких
притягує місцевих дзен-буддистів
тибетських монахів
і пацифістів

А театрали
п’ють твоє вовче молоко
вкутуються твоєю хижацькою шерстю
і шкребуть твоїми кігтями
по шклі

і не вкурюють
ані свого місця на кону

ані того що вони і є тими вовченятами
яких ти зачала
після третього дзвінка

Про Аполлінера

втім що сніг називаємо флейтою – що з-поміж флейт
мови – найтонше стебло – і найглибша криниця для схову
звуків – для сурм міжвоєнної тиші що так полюбив лей-
тенант: і солдатам наказує вчити цю справу військову

але ж сніг для вояцького діла – не флейти вина – чи сурми
і летить – ніби янгол по небу літак – й розпорошує пір’я
яструбиної жертви – завинений в біле – як витнутий – аркуш пітьми —
у дрантливому тілі флейти нервово заліплює діри

може в музиці що поміж срібним і мідним – що сніг і вода —
випливає вітрилом – просмоленим дном корабельним —
лейтенант забуває накази – він марить: заквітне миґдаль
і солдати – мов сніг – розбрелись по селі за портвейном

лейтенант марить у сні – він поранений в голову – аполлінер
щось забув – він попросить в кінці сік з квасної капусти —
та селян тут нема – ангел смерті у дверях – прочинює двері —
він і очі замкне – вгорне в музику – пір’я здмухне і відпустить

у човні по ріці – а солдати тим часом портвейн принесуть —
та засмучені сівши при пагорбі – склавши шатро із рушниць і
витягають з кишень сухарі – запивають вином – сум – і сюр —
реалізм – смерть вже тут – бо довкола ворони й лисиці

Румунська ідилія

вівчарки – звиваючись доокруж – пильнують овець
пастухи попивають вино і цитують Нікіту Станеску
і циганський барон – уриваючи свій терпець
свариться з жінками – відсунувши миску

сиру овечого У кнайпі циганська
сварка і метушня Збоку автозаправки наркотично пахне бензин
передгірське містечко: вози й мерседеси – Лайка
мирить усіх – заводяться авта і торохтять вози

Мужчини починають вечерю з вином
читають столичні газети і чути пронизливе – Йооооне
майже паризька кав’ярня з театром абсурду – Йо-
неско і лиса співачка – як лярва в борделі – стогне

мужчини й жінки – ці залишки римського війська —
і бухарестські красуні копіюють парижанку Шанель
– мов з сиґари кубинської —
дим закутує гори – як вартовий своє тіло в шинель

ця країна в полоні зеленої смерті – та ріпавих – мов шлунки – гір
тисячі безруких музик під Тріюмфальною аркою
ріжуть повітря смички – і православний клір —
і вузькі переходи у замку Дракули

вино яке п’ють поети і пастухи називається Мурфатлар
голоси що співають пісні називають Марія Тенасе
і в очах сонних псів відбивається світло фар
– мов засохле вино у шклянці – яке пригубив кесар

що ж у театрі абсурду що знає зелену смерть
де пастухи цитують Станеску – немов евангельський вірш
у п’ятницю «Лиса співачка» – а «Носороги» в четвер
і Тріюмфальна арка качається у рові

немов поет з порізаним животом що притримує сині кишки
і янгольську мову переказує усім незалежно від розміру вух
щось збережуть пастушки
ув овечому сирі – відганяючи мух

Прощання із зимою на березі Атлантики

згадувати про зиму – се витрясати з кишені
залишки риби для чайок – їх плавники золочені
бо вік її при океані – немов у нічних мотилів —
які випалюють кола і затирають слід

сам собі напророчив вигнання посеред мідій
купивши квиток якого ніколи не мав овідій
тепер прощання з зимою перетворивши на культ
сидиш на цім пляжі бруклінськім – п’ятий шукаючи кут —

тягнеш цигарку з пачки – і гасиш в воді сірник
маяк – за завісою диму – блимнув – і зник
ружа якою цвіте його пурпуровий зблиск
немов у норі палає хутром небесний лис

впереміш із днями і віршами смикаєш сітку води
і позіхаєш від того: що тлінні земні плоди
що вітер із півдня на захід ганяє по мокрім шосе
ці божевільні авта – яких в один бік несе

ще інколи сам залишаєш для себе оті плавники
склавши мозаїку часу на теплій долоні руки
і мушлі які посіяв на березі твій океан
ростуть маяком далеким бо він їх господар і пан

вічности тут не бракує але бракує грошей
хвиль океану наплодилось знову – немов мишей —
у неврожайні роки – і ти їх самотній пастух
однак нічого не знаєш про їхнє життя і рух

повітря вбирає запах в якому присутній йод
у ньому також присутній чомусь Франсуа Війон
Задура і Шубер зі мною п’ють пиво також
і групу оцю малює місцевий Єронім Бош

ну, що ж попрощавшись з зимою і пурпуром маяка
у вічному місті знову авт вулканічна ріка
несе і тебе в лабіринти вигнання і самоти
і наче хвилі Атлантики летять електронні листи

Сто років самотности з полковником Aureliano Buendiа

я був впевнений що «Сто років самотности»
можуть скрасити кілька тижнів моєї самотности
тому книжка лежала на столі відкрита на першій сторінці

коли полковник Aureliano Buendia копирсаючись у металевій банці готує собі каву

ти також кожного ранку помішував ячмінну каву
бо інакшої тоді у цій місцині не пили

далі першої сторінки ти не просунувся

полковник так і застиг відкриваючи металеву банку

і ти міг тільки уявити який запах і смак мав би бути в тієї колумбійської кави
а ще тобі хотілося запам’ятати рецепт за яким полковник щоранку ту каву варив
а ще – подвійні – еспано-латиноамериканські прізвища – зашнуровані за еспанською традицією які зустрічалися на сторінках книжки:
перше – батькове друге – материне: додавало смаку запареному ячменю

ти міг би запитати полковника де купити добрі цигарки але не встиг – бо милий сусід
який усе життя палив самокрутки – приніс тобі кілька листків висушеного тютюну
з минулорічного урожаю і тонкий рулон цигаркового паперу – сам він частіше уживав папір газетний: бо казав що зі шрифтами цигарки міцніші

так минуло кілька днів:

я тягнув час серед порозкиданих наспіх рукописів – мурашиних записів у нотатнику
засохлого цурку – розсипаної ячмінної кави

непогано бути полковником і пити щоранку справжню каву – подумалось

але далі читати не захотів:
тому

полковник встиг тільки нагріти воду

одного разу сусід запитався про книжку: чи не дав би я йому кілька непотрібних сторінок
для самокруток
я відповів: що не можу – бо тільки почав її читати й усе щось заважає просунутись далі

тим часом полковник Aureliano Buendia кудись зник і також не приходив сусід

у мене залишалося: 1) кави на кілька горнят і 2) кілька днів до від’їзду

саме за день до від’їзду знову навідався сусід з пачкою газет і читав мені новини
в одній із статей він натрапив на Колумбію і її наркосиндикати

я сказав йому – що цей письменник – книжку якого він хотів розкурити – колумбієць
і палить кубинські сиґари
сусід згадав що одного разу у місті він бачив ті сиґари у крамниці але не купив бо були
задорогі і ще додав: що з нього сміялися б якби він тут їх смалив

ми розпрощалися

насамкінець він попросив – ніяковіючи – чи не надіслав би я йому тих сиґар
з міста – і також чи міг би залишити книжку
до другого мого приїзду
обіцяючи що він її прочитає і не пустить на куриво

я знав: що більше сюди не приїду але щоби не розчаровувати його подав до рук
«Сто років самотности» – поплямлені ячмінною кавою і з запахом відсирілого тютюну

полковник Aureliano Buendia нарешті допив свою каву і подивився у вікно
він не пам’ятав року свого народження але точно знав що кави залишилось
лише на одне горнятко

Нью-йоркська група

порожній East Village – заро5сла щока
Тарнавського – Бойчука й Рубчака
немає – Вони в 60-х
В каварні сидять попиваючи drink
забули про час і сидять отак рік
а може століття – Спитати?

але їх не викличеш з кнайпи сюди
бо їм там цікаво там пиво і дим
там перші дружини і треті коханки
вони розмовляють неначе брати
викликують Лорку – як їх тепер – ти
й чарують підпилу еспанку

ну знаєте – каже Богдан-і-Тиміш
(Ортеґа-і-Ґасет) – він каже сумніш
пора забиратись додому
бо чути повсюди оте Не пора
Вони усвідомлюють: чорна діра
їх може втягнути – й по всьому

посидьмо – відказує тихо Б. Б.
та хто там чекає удома тебе?
а тут хоч ці вірші й Антонич
зелений стримить у зеленім вікні
– мов ключ у замку – наче корок на дні
який хоч-не-хоч не потоне

куди це додому? – питає Ю. Т.
він в светрі червонім – як кактус – цвіте
не бачить він дому – пустеля
Еспанії без і наймення Міґель
що схоже на хрипи шахтарських легень
й католицькі шпилі костелів

отож порішили посидіти ще
трикутні трапеції гострих плечей
і повні бокали тріпочуть по стінах
Богдан-і-Тиміш і Ю. Т. і Б. Б.
мов змій триголовий вогнями сопе
а далі – Харибда і Сцила

під ранок вони – посварившись – мовчать
і пиво і сеча й дружини сичать
а далі ще старість по різних містах
усіх розведе – а при цьому столі
ще легко пропити образи старі
і марку приклеїти на листа

Бруклінська елегія

щоранку пекарні єврейські відчиняють з пітьми
перше що добігає – схожий на прудкість лисиць —
запах цинамону – розтертих із цукром яєць —
до цегляних синагог – і це є початком зими
бо тісто пахне сосною і зірваний вчора жасмин
разом із часником і цибулею сиґналить тобі з полиць

од сьомої починається лящання металевих замків
іржання сабвею – перегуки вуличних продавців —
вантажники носять фрукти залежно від попиту й цін
і кавуни смугасті схожі на тигрів з боків
а гарбузи галувинські – на голлівудських дів
вантажники-мексиканці – на олімпійських борців

а школярі підскакують: ось – жовтий шкільний автобус
стара підмітає вулицю – смердить дешевий тютюн
бруклін вовтузиться зранку – скаржачись на самоту
на драконячу ненажерливість і на свою хворобу
на металевий міст що вигнувся наче хобот
на це муравлище люду що знищить колись сатурн

хасиди – мов чорна смородина – обліпили гілля синагог
вони виноград арамейський – уманська глина і клей
дратва якою зшиває темні слова юдей
накинувши талес на голову – йому щось шепоче бог
і діти його щебечуть – мов райські пташки – бо
виспівує йому бруклін хлібом і рипом дверей

кожним коліном юдейським – рядком що теплий як сир
геометрією кабали – камінням єрусалиму
співом жінок в пекарні які наковтались диму
калаталом перед суботою – і молоком від кози
християнин – до пекарні; до синагоги – хасид
і – зголоднівши бруклін – ковтає слину

«Муза»

Мангеттен забувається – як текст
розмови сиґарет – і лащиться мов пес
парчевий дим і кілька фраз що Музіль…
якого переклав зі сну в порожній «Музі»
на сон слонів і на пташиний свист
Озіріса вдягнув ув Ізісине тіло
і на ріці туману білий лис
тих мандрівців накрив – бо вже сіріло —

кав’ярні корабель в передзимовій бухті
лиш дим від сиґарет нам нагадає: бути
в цих стінах і кутах просмерджений текстиль
із віршів і вина утворював нам стиль
і трухлі пні пісень в яких калина в лузі
сіроми та старців в революційні дні
тікай до себе – поруч музи
її колін – бо ті хто там: смішні

й страшні – немов ловці на лиса —
і того що накрив абсурд співачки лисий
і того що ріка народить з мандрівців
що знає нори слів і дудлить «Okocim»
вони наш корабель не похитнули співом
сирен – бо споглядання дій
в часи коли сей бунт залиють скислим пивом
із вогнегасників між ніг – настане втім

епоха постбунтарства – постстихій
мистецтво впаде діл – знеціняться стихи
поети й малярі доп’ють отруту часу
всі мимо пронесуть вино налите в чашу
і тільки міт отой в якому твій Озіріс
шукає собі смерть у місті – корабель
сей прихисток усім хто знає мову звірів
і мову снів – і чує ще тебе

що ти при каві – на столі води —
пожовклим нігтем креслиш ті ходи
й ісходи ті – де повне місто книг —
і ми – мов кажани – літаєм серед них
із нами наші дні й коханки і повії
офіціянти – всі хто береже
і п’є із нами те що пан господь налиє
в чорнильницю душі що світить вітражем

Капелюх Нікіти Станеску

Чорний капелюх Нікіти Станеску нагадує чорного птаха
який вилетів з гнізда квашеної капусти його мови
і кружляє над головами поетів

Радомир Андрич носить цей капелюх – наче дзбан води у пустелі —
тримаючи пташину ногу капелюха (бо він птах) в одній руці —
а іншою розігріває прозоре тіло ракії
і поволі оповідає про середньовічні часи Сербії

Капелюх Нікіти Станеску примруживши очі – склавши крила наче херувим —
тихо дрімає —
капелюх звик до Андричевих балачок і тому може відпочити

фетрова тканина оперезана чорною стрічкою жалоби
– чорна мова смерті —

поети розмовлять тією мовою – пишуть тією мовою і по смерті стають
чорною парчею тієї мови

тому Нікіта Станеску сидить з нами у корчмі та п’є чорне вино
але нічого нам не каже і для багатьох він невидимий
тому дехто не знає що він поруч
бо бачать тільки чорний фетровий капелюх
хоч кілька втаємничених знають що шурхіт кукурудзи
це шурхіт його херувимських крил

нічого вже нам не скаже Нікіта Станеску

його капелюх стає: то левом – то волом – то орлом – то янголом
і нас відділяє жовта сеча осінньої кукурудзи

і чорна парча херувимського крила

і замотаний рот янгола
щось хоче нам сказати

але білим вапном повітря забризкує нам вуха
і ми тільки знаємо одне: пити чорне вино
бо нам не можна чути ті слова

* * *

   Світлані

зі сну важкого – наче сніг до пліч —
в зимі нью-йоркській – при воді та каві
в китайськім ресторанчику імлавім
епоха постмодерности – та кіч
не названий – минулого століття енді воргол
– приносять суп із курки це недорого —

малий китаєць мокрий – дощ з відра —
заходить мов останній імператор
посидимо: – бо грудень – бо витрати
бо музика налипла мов ікра
у цьому ресторанчику дрімотнім
де пахне сходом й заходом самотнім

зелений чай тут подають до страви
ти нудишся від запаху що вмить
як музика – в приміщення влетить
вимова слів повільна – наче пава —
парує чай – і що на чайові
збереш – мов крихти – за роки німі?

у погляді який зі сну – що наче
зимовий океан в тім погляді – для мев
порожній пляж – холодний вітер дме
він підкидає целофан – як м’ячик —
порожній пляж лиш меви на лавках
і вітру шовк – немов життя – в руках

а поруч ресторан – в якому сни твої
передріздвяні – задощило знову
ти пробуєш сей екзотичний соус
і кажеш вкотре: «я це не доїм»
і залишаєш чай – і пагорб рису
і на столі поміняні іриси

господар щось питає – хоч звідкіль
він міг би пам’ятати нас – ти плачеш
чи вітер зарізкий чи запах – зачин
завжди непевний – бо солона сіль
читаєш у розвитих папірцях
покашлюєш – і кашель як в курця

Порт

в порту розвантажують рибу з китаю
запах солоний повітря тонке виїдає
спека висить – наче дим сиґаретний – і коле
листя легенів – й листки тютюну доокола

торси засмаглих людей – що живуть наче риба
з моря живуть – як поезія з рими —
хаос в гармонії: викриках – скреготі – поті
в цих кораблях – бруді – роботі

в кожного слово – як лорки розбита гітара
світиться серце – як гасова лампа пивбару
піниться пиво і кров закипає у жилах
дурять дівчат що удома чекають дружини

в череві цім – у посудині сну і вологи
в цьому порту де приймуть передчасні пологи
й діти народжені – знову самотні й прозорі
серед китів в океані й дельфінів у морі

серед сміття що замокло минулого тижня
цвіту що губить японська вишня
слів що лежать – мов мужчини на пляжі —
й тчуть се життя із повітря та пряжі

тут контрабанда – повії як заспані сови
і моряків чужоземних зграї та сонми
гупають в двері – скиглять – і фрази лайливі
діти збирають із мушлями в цьому заливі

мушлі дівчат припливають із сіл що довкола
гроші і досвід чіпкі наче школа
раннього бруду – і п’яного сну у пивбарі
і шепотіння – і зойку – і видиху пари

порт що приймає як жінка десяток мужчин
немов кораблі що вернуться з нічим
що ховає у пазусі складів і митниць шуму
звуків і злочинів запінену муть

чує спів – ні – поранену пісню кита
і дельфіна сурму: бо горлянка його золота
й свого сина зачатого в бруді пивниць
зойки спілих дівчат і розхитані рухи сідниць

Футбол 1874 року

на пустирі де зіграли футбол 1874 року
разом із відчуттям повітря – і запахів від золи
переживши роки – перельоти – сучу епоху
з пляшками з-під пива що поросли мохом
з вином яке тільки-но принесли

гра у футбол на життя і смерть постійна
кожен вважає що витоки в рибі – риба у сні
у музиці яка також може бути тлінна
вона – видутий пил до чотирнадцятого коліна
тому ми самотні й саме тому – одні

ніхто не сказав якою мірою – як корону
з паперу витнути – зі слів що чекають ножа
футбол дограє на полі у сотий раз антигону
найпомітнішим з’явищем були весла харонів
скажеш – на справжніх акторів щорік – неврожай

плоди і неврожай постійні – торговці тунцем
піднесли ціни – в’ялену рибу до літа
чистили всі – і кожного власний дзен
вирівнював дух – і старець з лицем
монаха – віщував про світло та про кінець світу

чому старість не має плодів – у снах
чому цей футбол – єдиноріг з ґобелену
такий несправжній – чи на гравців ціна
зависока – життя і смерть – зрештою ця одна
хвилина гри не схожа на іншу хвилину

футбол 1874 року зіграли гравці – вони
у просторі – час геометрична пропорція – там
клаптик зеленого прапора – вічно у стані війни
чекаючи супротивника думають що сини
кендзабуро ое – але ти чомусь не запитав

Про політ янгола та чорного і зеленого лиса

   Янушу Шуберу

кожному чути що кожен – хто там
угорі: парашут – янгол – літак
шарудить у соломі повітря – в пітьмі
алюмінієм крил як міль

личинкою вірша з ультрамарину
чорною перстю що породить стеблину
чорним лисом притягує сни
і облизує їх язиком масним

сподіванням: що там відслонять заслону
пурпуровій діві в червоній короні
яка вбрана у шурхіт шовків
– жарівкою світить із пелюстків —

бо у шлунку її ріпавий джаз
висмоктує музику – і тоді жаль
флейту і звуків небесних флот
збите дихання – розчепірений рот

ті що голкою зшиють шовки і парчу
се кравці життя що шиють свічу
залишаючи слід білий як пух
що впаде дощем на зелений луг

але інші кравці роздирають шви
витинають свічки з паперу трави
і ніхто не певен що його парашут
не підточить міль – і не змінять маршрут

тому час тече мов ріка без риб
сі слова зі слів – корабельний рип —
тому хто летить й зачиняє зміст
завжди янгол він і зелений лис

Поет, океан і риба

життя океаном пахне – рибою пахне поет що випробовує долю на дні
корабля життя – разом зі скелетом риби причепленим на стіні
та ще кількома листівками з кінця 60-х що колись залетіли у дім
поруч виделок і ложок – немитих склянок – CD

сумна перспектива втечі – тому поет користає з угідь —
руйнує своєю присутністю пейзаж – забуває що кількість літ
помножена на кількість харчів доводить марноту ловлення молі на кораблі
се набуває значення чину – а мовлення риби стає тягарем при столі

зрідка відвідує муза – сухоребра стара: лице – мов зім’ятий капшук —
інколи вони п’ють каву – він читає їй вірші – збиваючись з ритму об шум
океану – доводить що правило писати для всіх – не підтверджує аксіому:
що усім потрібні слова: що нагадують зебру – жирафу – кому

землю яка є землею – з нічого щось – із сумних існувань – тканина вірша
виткана з подиху слів – із блаженства небаченого – бо віриш
найменшому із предметів нагрітих за день – тулишся серцем й руками
бо не важливо що зберігає тепло мушля зелена чи камінь

в бляшанці вода для гоління – 15 рибин на шворці – мов
намисто – видзвонює на вітрах – і давно потрібно придбати замок
бо мораль упала до рівня нуля – про се свідчить не тільки преса
але й ціни на нерухомість і вірші місцевої поетеси

При-блудний син

якщо в євангельській притчі – що саме читають у сільській церковці —
батько вибігає назустріч синові та наказує слугам перевдягти його й заколоти для нього ягня

то мені мусить світити бодай слабке світло в якійсь із кімнат на шостому поверсі

але темно – ніхто не чекає: або поснули – бо вже за північ – або поїхали кудись
і ключі не залишили у сусідів

може піти до найближчих приятелів: вони так радо приймали мене на нічліг поки ще не були одружені й так вдячно слухали мої вірші
однак на митниці конфіскували мій записник (боротьба з тероризмом) а напам’ять ані адрес ані телефонів не згадаю

якщо читають євангельську притчу про блудного сина в сільській церковці
то мусить хтось відчувати найпекучіші слова
і стояти на дворі з непокритою головою
на яку сиплеться сніг

Джазова варіяція

о мамо африко
чорною африкатою дрижить твоя джазова
вимова у зливі звуків – в багатоголоссі —
– тихих снігах кіліманджаро —

зі слонової кости саксофону витікає туга спіричуелсу
помийною ямою гарлему – смородом покинутих будинків —
вовчими ягодами твоїх дітей
з ненаситними шлунками вічного голоду
завжди вагітними твоїми дочками

о мамо африко
чорні маслини твоїх очей – чорні дощі волосся
твої дочки дозрівають швидше аніж достигають плоди
і ті опадають швидше аніж вони
– наче в срібло прикрас – одягаються в одежі любовного поту —
їхній танець пульсує стривоженою жилкою
скреготом зубів і скриком лоренсової черепахи
вони ядучі та спраглі

твоєю музикою – о мамо африко —
наповнюються тіла рослин і звірів
вона – у розтрубах слонових хоботів
і сюркотанні комашиних оркестрів
зойках яструбиної жертви
висохлому бадиллі перекотиполя
гучних ударах по напнутій буйволячій шкірі
вона пече – наче шкіра здерта з буйвола —
срібні горлянки твоїх співаків
полощуть розпечене сухе повітря
і вивергають його як птах що годує свій виводок перетравленим сирим м’ясом

о мамо африко
твій постарілий джаз і твою темну мову життя
я чую у підземному переході що продувається усіма атлантичними вітрами
пересоленими звуками мелодії саксофона які видуває
твій бавовняний син
раз у раз похитуюючись
перебирає ґудзики інструмента – наче теребить кукурудзу —

видуває мелодію твоєї вічної і незрозумілої туги
о мамо африко

Про Гамлета

(мабуть через прикрий характер)

залишаючи віслюкуватих режисерів

у повній розгубленості:
отак читати отой монолог
чи так не читати

їхні поради заплутують акторів

актори заплутують глядачів – які також намагаються зрозуміти:

звідки з’являється і куди зникає тінь Вітця – що каже померлий король синові —

чому зрада така слизька – мов змія —
чому бідний Йорик щасливіший від тих
хто дивиться на його череп відкинутий Гамлетовим черевиком

що ж глупота людська – переходячи з Гамлетом

із театру до театру

плодить —
: полки режисерів
: дивізії акторів
: армії глядачів

: придуркуваті коментарі шекспірознавців
і театральних рецензентів

і це неможливо здолати

1) офеліє – дівчинко з передмістя – сівши при березі океана – додаю припливи сумнівів —
і віднімаю відпливи впевнености – напевне що зіб’юся у підрахунках
ніколи не знав математики – ніколи не вірив що меч продовження життя а стебло продовження смерті – що янголи небесні коли збираються до гурту схожі на зведенят – що їм ділити? – чий жереб?

2) квітка офелія – арфа офелія – я ще не придумав тексту який захистить її тіло та її звук – цього нема у п’єсі – тому так нервово вона доспівує свою пісню – в якій ділять жереб янголи

Гамлет відбувся прем’єрою:

газети з рецензіями використали за призначенням

місто: гадає що порозумнішало на одну соту гамлета

актори: що зіграли у своєму житті найкращі ролі

офелія: що вивільнилася – і перетворилася на звук

режисери: що їм уже не вдасться повторити такі знахідки
уяви (бо що ж театр як не знахідка уяви)

і тільки п’яні бутафори вважали що забагато сміття:
забагато акторів – забагато недопалків
забагато слів
про слова

прем’єри вони не бачили
та й навряд чи колись побачать

бо йдуть до театру з чорного входу
почорнілі від горілки

але все ж таки
бути чи не бути?

Фотографія 1969 року

До фотографії треба було підстригтися
– так уважав дідо і ціла родина —
Тому мене приводили до сусіда – який перемовляючись з дідом – виносив з хати старе крісло старанно витирав його долонею – кричав на курей
і садовив мене – крісло було високе на тонких ніжках і мої ноги баламкалися над землею —
перукар оповідав що то крісло хтось привіз чи то з Відня чи то з Кракова коли повертався з Німеччини із заробітків – по першій війні.
Він виймав замотану в біле полотно машинку
кілька разів натискав на сріблясті ручки – скреготіли її металеві деталі —
щось продував – розчісував моє волосся і починав стригти:
чи то машинка була не змащена чи він тільки вдавав із себе вправного перукаря
але кожного разу коли він – мов шуліка – занурювався у моє волосся
в мене виступали сльози бо несила було терпіти скубання тієї машинки.
Десь за хвилин 15 – промордувавши мене – дозволяв встати й мацати вистрижену голову —
тоді була така мода: вистригали все – залишаючи клапоть волосся – який називали «гривкою»
навколо віденського чи краківського стільця лежали зістрижені пасма в яких уже порпалися кури.
– я знав про перукаря майже все: і що він покинув першу дружину – і що потім нажив дитину ще з кимось зі свого села —
– і що до нашого прибився нещодавно – одружившись із підстаркуватою дівкою – в якої була лише стара бабця – а дівка мала недобру славу.
Через те я не любив стригтися у нього, але дідо уважав його за доброго майстра.
Дідо запрошує його «на сто грам» бо грошей ніхто за це не бере
а його некрасива – але вже вагітна жінка – заповідає щоби баба прийшла силяти тютюн.
У мене за шиєю повно прилиплого волосся і я весь час знизую плечима та стрясаю його долонею.
У неділю по гостині – виходить на обору наша ближча і дальша родина – на фотографа чекалося довго – він спізнився і був не зовсім тверезий —
Усі з родини стають один біля одного – надзвичайно серйозні – у святочній одежі й пильно дивляться у вічко апарата – кілька поклацувань – і готово.
Але моя баба кричить до фотографа який зібрався було йти геть що: треба сфотографувати ще малого.
І мене зачісують – поправляють комір сорочки – дідо застібає ґудзика аж під шию
ціла родина радить де краще стати.
я випрямляю – як вояк – руки – стримую дихання – готово: каже фотограф.
І чекає коли його закличуть до хати на могорич.
На кожній дитячій фотографії я був підстрижений і від мене пахло одеколоном.
Кінець 60-х:
саме тоді розлучалися батьки – здається – це було 1968 року.

На каві у «Starbucks»

у грудні – у долішньому нью-йорку – п’ючи каву
в «Starbucks» – спостерігаю
як два мексиканці вкладають мармурові плити
до парадного входу в будинок

у кав’ярні крутять нав’язливий Jingle bells
вулицями миготять нью-йоркці з різдвяними подарунками й авта
вуличні торговці розпродують туристам усілякий непотріб
поліціянти мирно дрімають у теплому авті
до церкви черга – ні, сьогодні не неділя – відкриття якоїсь виставки

ну, ось і 12-й апостол року – грудень сідає за стіл тайної вечері
нещедрі плоди твоїх днів викладеш із пакета щоб пригостити 12 апостолів
по дорозі забіг до крамниці та купив нашвидкуруч
але вони знають усе
і ви мовчки разом доїсте прісний хліб завершення року

ну, ось і надходить час коли згірклий досвід плодів і скисле молоко днів
усе частіше з’являються на твому щоденному столі
коли шум океану все частіше висить у просторі твоїх слів
усе частіше ти дріботиш п’ятилітнім до кошари щоби подихати випарами
овець бо – казали – відпустить твій сухий кашель

ну, ось ти – сорокалітній мужчина – ще укладаєш слова
ще записуєш їх – що ж тут нового?
з античних часів лише кільком удалося перепливти океан тисячоліть

сьогодні – разом із тобою 100 тисяч поетів укладають словники своєї мови
чи хоч уламок строфи допливе (якщо буде куди плисти)
чи хоч звук твоєї мови – за законами астрономії – уподібнюючися звізді —
якої вже нема (якщо ті закони не брехливі) —

ну, ось виживаєш останні дні старого року – наче оплачений готельний номер —
попиваєш каву – і дивишся як:

два мексиканці – розпилюють камінь – обидва підносять його – допасовуючи до стіни – знову поволі опускають і знову надпилюють

камінь тяжкий

життя легке

* * *

9/10
ніколи не буде написано і сказано
тільки передумано
зіпрись до одвірка
каварні
після гучного застілля з друзями
коли перечитані напам’ять Лі Бо і Ду Фу
зникаючи у колах сиґаретного диму
забрались до китаю
крізь вікно гієрогліфа
куди ж як не додому

а треба додому йти
і так тяжко вставати зранку
і згадувати про
9/10

1/10 що
написана або думка про написання чогось
ще гріють тебе
наче міцна горілка
яку ти влив у себе
переборюючи спротив організму
стиснувши зуби
обнюхав лимон і кажеш: пішла

1/10
залишиться: на серветках
на обірваному газетному папері
на манжеті білої сорочки
на зім’ятій пачці від сиґарет
для:
смітників
замість хусточки до носа
для пральних машин
і мишачого посліду

9/10 і 1/10
ці пропорції
що постійно супроводжують тебе
наче слуги
або мисливські пси
що гарчать
на твоїх метафізичних лисиць
якими ти удекорував
стільки віршів

ті пси – 9/10 —
постійно полюють на лисиць – 1/10 —
не дають їм показатися зі своїх нір
а ще ґравітація часу
стисне числа приміром з 1/10 до 0,01
і лише мишачий писк
і їхня фізіологічна потреба часто випорожнюватись
залишать слід на твоїх рукописах
які – звісно не горять —
але краще б вони згоріли
аніж стануть місцем
для екскрементів
тих симпатичних створінь
на яких наставляють пастки

і твої настрашені лисиці
пролітаючи над місцем
свого страху
махатимуть хвостами
і стрясатимуть повітря
відганяючи мишей
від погризених книжок

і від місця
яке пропахло
димом і блювотиною
лисиць підноситиме
західний вітер вище і вище
аж поки вони
не зникнуть

потягнувши за собою
руду нитку
останнього слова

Лист до Петра Мідянки

1
нью-йорк у старому човні мангеттена
співає прокуреним голосом гіпі
також старого – його естетика
зіпсована часом – в косу заплетена —
немов рукави місіссіпі
сюрреалізму і гіпер

нью-йорк – це тепле гніздо гарлему
імені джазу й марихуани
інколи ходить заблудлий лемко
на прізвище Воргол – ой леле —
білий як янгол – трапляються іґуани
в повітрі: хуани й івани

нью-йорк чорний від співу та джазу:
саксофона – флейти – труби
зими що завжди на межі сказу
приплив океана у місячну фазу
чайок на коні-айленд – й без них
фієсти бронзовий бик

нью-йорк – це свято з тобою яке
триває не більше п’яти хвилин
два літаки вже заходять в піке
збоку парчевого слова – ріки
й двох обгорілих скляних рослин
для довгих – як вічність – зим

2
зима тут довга – наче бродвей або хасидська молитва —
гіпі вимерли – як динозаври – останнього бачив учора
у місті яке продовжує самотність і вічну битву
поміж янем та інем – правим берегом й лівим – хворе

на курячу сліпоту – тому тут побачиш не все
а тільки білок яких годуєш з руки і яким зручно
бігати доокруж свого життя – дельфінів яких течія занесе
слухати музику манґо та бубнів що кашляють гучно

споглядай – як каже конфуцій – за всім що спотворює дух
за життям його учнів – власниками крамниць —
монахами із непалу – фігурками будди – сандалями що йдуть
кожного ранку в чайна-тавн і чаєм рудих лисиць

тому тут японська вишня на лексинґтон-авеню
немов сестра і поезія – як вірш без парчі та шовку —
цвіт її сну засушений в конверті тобі відішлю
якщо він дійде за адресою і по дорозі не зжовкне

Америка

ця країна чужа – вона корабель між двох океанів
до правого борту прилипла рослина нью-йорк
мушлі нової англії – молитви хасидські і торг
фалос флориди в теплі карибських жінок
з їх жагою еротики – зляганням з котримсь із хуанів
рваними ритмами танцю при тому зляганні
переплетенням тіл що сплелись на замóк

з лівого борту корабля що говорить іспанською
можна побачити мексиканців – заблудлих у часі риб —
прикордонники їх не ловлять бо навіть легенький ритм
капелюхів широких і спідниць що хитають вітри

   Конец ознакомительного фрагмента.